Ніхто не боронить нашим політикам розважатися атракційними фантазіями. Йдеться лише про ККД їхньої уяви та про пустку, яка осідає в мізках пересічних громадян після чергових гучних провалів і фактичної безкарності обіцяльників.

На своє виправдання в них завжди є чимало аргументів, але якщо цих фантазерів припирають до стіни, вони послуговуються дуже зручним прийомом, який знаходимо в автора “Людської комедії” Бальзака: “Ми маємо свій касаційний суд – це майбутнє”. Іншими словами, історія виправдає нас, але чи дізнаються учасники “процесу” про її вердикт – то як випаде кожному.

Напередодні чергових виборів українське поспільство знову розважається разом зі своїми провідниками. З огляду на несподіванку та певну умовність цьогорічного електорального акту останні не надто переймаються тим, що подати для перегодованого політикою виборця.

 

Старий товар у новій обгортці – це все, їжте і не вдавіться. Я не кажу про нафталінні речі мовної політики чи визначення стратегічного курсу. Маю на увазі цілком прості речі, які в цивілізованому світі розглядають за першочергові, без яких неможливо уявити собі державу.

Суспільство ні сіло ні впало втягують у затяжну та галасливу дискусію про скасування/нескасування депутатської недоторканності. Але, даруйте, в демократичному устрої нової України не сумнівається ніхто, отже, формат, обраний 1991 року, природно, передбачає цілковиту та безвиїмкову рівність усіх перед законом. Дотримуймось елементарних стандартів демократії – і не треба пережовувати банал, не треба тиражувати його, розмазувати біґбордами чи газетними шпальтами.

 

Я переконаний, що після цього шоу мильних бульбашок, навіть якщо рішення про скасування депутатського імунітету буде ухвалено, його обставлять таким парканом недомовок, гримас і натяків на об’єктивні обставини, що крізь нього не продереться жоден сумлінний прокурор, а тим паче громадський правдолюбець. У цьому цілком поділяю думку Михайла Сироти, який каже, що депутатам насправді не потрібен тотальний захист, вони мають “свої” суди, прокурорів і адвокатів.

Щоправда, не цілком згоден із думкою одного з “батьків” зневаженої чинної Конституції, що ліквідація недоторканності цілковито зруйнує український парламентаризм. Він уже зруйнований дощенту втіленим у життя експериментом винятково пропорційної системи, збудованої на партіях-проектах, партіях-“дахах”, партіях-кланах. Якщо ми декларуємо, що демократія передбачає рівність громадян у виборі та рівне право бути обраними, то спробуймо запитати себе, чи може “безпартійна галушка” стати фігурантом поважного списку, не маючи для цього ні зв’язків, ні, зрештою, зайвих мільйонів?

 

Тепер нам натякають на повернення “мажоритарки” на рівень місцевих виборів. Натякають, не більше. Навіть якщо уявити, що цей давній проект стане реальністю, то діяльність місцевих рад у середовищі господарки, яку напередодні поділили партії, не до снаги уяві найгеніальнішого фантаста. Чим вони керуватимуть, на що впливатимуть? Зрештою, де візьмуть гроші? У коаліційного уряду, сформованого за партійними квотами, який за нинішньої бюджетної системи обдиратиме їх, як липку?

А чи не дивною виглядає рвучкість, із якою найвпливовіші учасники виборчої лотереї заповзялися віртуально руйнувати місцеві адміністрації? Реанімація давнього совєтського проекту виконкомів з одночасним запровадженням “контролерів” на кшталт префектур лише позірно скидається на “перестройку”.

 

Конфлікт інтересів, а відтак – перетягування канату повноважень неуникні, оскільки знову ж таки все залежатиме від того, яка сила опанує більшістю в центральних органах влади і як її програми узгоджуватимуться з інтересами того чи іншого регіону. Зрештою, чи не були ми свідками схожої війни в часи всевладдя представників президента, запроваджених у 1990-х?

Ігор Гулик