Україна-НАТО. Громадський форум

ГРА З ВОГНЕМ

otan — Mon, 15 Sep 2008 16:56:01 GMT

П’явка:смокче серце: в Україні знову колотиться. Знову виринає споконвічне наше питання: бути чи не бути? Хто б міг сподіватися, що одна з демократичних гілок суспілсьства піде на спілку з п’ятою колоною?

Шанована усіма демократами прем’єр Тимошенко не знайшла нічого ліпшого, як у особистому протистоянні з Президентом, піти на змову з великодержавними, антиукраїнськими силами. Президент країни є президент. І хай він не такий, як декому з нас хотілося б, але він таки український президент, який своїм европейським вибором засвідчив, що хоче добра Україні. Коли порівняти його відданість національним інтересам України з двома попередніми президентами, то це небо і земля. Европейський вибір - це той критерій, який має бути ключовим для демократів.

Події у Грузії підтвердили европейський вибір Ющенка. Як особистість – він має недоліки, а хто їх не має?, але як політик, відданий европейському вибору, він не має альтернативи в сучасній Україні. Він не дивиться на те, що колишній імперії не подобається европейський вибір України. Імперії не до смаку президент з таким вибором, і вона вже показала, що рада його позбутися. Хочуть його позбутися і проімперські, антиукраїнські сили в Україні. А тепер виходить, що й демократично наставлений прем’єр та його партійний блок і собі зацікавлені у тому, щоб позбутися Президента.

У складному політичному становищі, в якому перебуває Україна, прем’єр заходить у спілку з п’ятою колоною з цілим рядом реформ. Одна з них – це віддати СБУ під контроль п’ятої колони. Служба безпеки України, яка стоїть на сторожі національних інтересів України, має обернутися на орган, де орудують колеги генерала Пукача та убивців Георгія Ґонґадзе. Чи цього прагла Помаранчова революція?

Усі “реформи”, узаконені “чорною” Верховною Радою, спрямовано проти Президента, щоб позбавити його реальної влади, або й узагалі змістити через максимально спрощену процедуру імпічменту, тобто усунення від влади.

Отут і треба спитати у “реформаторів”: а кого б ви хотіли бачити на цьому посту?

Очевидно, прем’єра, бо кого ж іще.

Що ж, давайте думати. Прем’ер, стаючи під прапори Помаранчової революції, виявив себе прихильником демократії та борцем за людські й національні права. Прем’єр послідовно обстоював европейський курс України. І що ж ми бачимо сьогодні? Прем’р закликає Україну бути нейтральною у конфлікті імперії та Грузії, щоб, мовляв, не ускладнити відносин з імперією, яка може зрежисерувати у Криму події, подібні до грузинських. То не Кремль лякає Україну вторгненням, а прем’єр-міністер України! Те, що Крим – це бомба сповільненої дії, підкинута Хрущовим Україні – річ незаперечна. Але в сучасних умовах – Крим – територія України, і українська влада має всі законні права вимагати від імперського флоту шанувати національну безпеку України. Прен’єр же лякається імперії, і свою “мудру” політику хоче вести саме так – потурати імперії. Цим прем’єр зраджує передусім грузинського президента Саакашвілі, який не злякався погроз і став на двобій з імперією..

Замість того. щоб брати приклад з Саакашвілі, прем’єр відхрещується від нього, саме тоді, коли йому потрібна під-тримка. Гляньмо, на становище, в якому опинився Саакашвілі. Частину території Грузії окупувала імперія, імперські війська стоять на підступах до Тбілісі, а Саакашвілі не боїться погроз – він розриває дипломатичні стосунки з імперією і виходить із СНД. Чи ж це не приклад для всіх загрожених імперією держав та їхніх президентів, як реагувати на погрози імперії, яка всю свою політику базує на погрозах? Це улюблений метод злочинного світу: погрожувати. Хто має досвід спілкування із злочинним світом, той знає, що найкраще протистояти злочинцям, це не боятися погроз. І президент Саакашвілі не боїться погроз. Не боїться погроз і Ющенко. Це єдина правильна реакція на погрози. Прем’єр же показав, що він пасує перед погрозами. Отже з прем’єра Тимошенко, такої демократичної на словах, не буде справжнього президента. Прем’єр себе оскандалив ще й спілкою з п’ятою колоною задля усунення з посади Президента-небоягуза.

Тобто те, що діється в Україні – це бунт боягузів проти мужности й мужніх президентів.

То хто має більше прав на президентство – лщди мужні чи боягузи?

Прем’єр сподівається на підтримку виборців. Він здобув їхню довіру. Але успіхи запаморочують голову. І це шко-дить тим, хто йде вгору. Їм здається, що їм усе до снаги, що нема перешкод на їхній дорозі. І вони не беруть до уваги навіть думки виборців. Прем’єр сподівається, що виборці аж такі недотепи, що не зорієтуються у цій складній ситуації.

Але розрахунки прем’єра можуть виявитися хибними. Тимошенко грає з вогнем. І може попектися. Серед членів та й керівників блоку “НУ-НС” було багато симпатиків прем’єра. І що ж? Ці симпатики стали на тверду позицію: демократична коаліція можлива тільки тоді, коли блок прем’єра відкличе свої підписи під антиукраїнськими законами, підписаними разом з п’ятою колоною. А що БЮТ? Демокрартичні сили повинні заради єдности іти на компроміси. Якщо ж Тимошенко та її блок воліють диктувати свою волю усім демократам, то це далеко не демократичні стосунки. Якщо ж прем’єр та її блок не знайдуть спільної мови з демократами, то єдиний вихід з цього – перевибори. Якщо ж прем’єр утворить коаліцію з п’ятою колоною, то цим вона остаточно поставить себе поза політичною грою.

Події в Україні сьогодні змушують усіх, хто хоче добра Україні, зробити вибір між патріотами-президентами Ющен-ко та Саакашвілі та сміливими на словах і боязкими на ділі особами, кому особисті амбіції дорожчі від долі України. Тимо-шенко затіяла гру з вогнем заради далеко не европейських інтересів. Тому сьогодні всі, хто симпатизував прем’єру, зокрема й члени БЮТ, мають подумати і глянути критичним оком на свою позицію беззастережної підтримки Тимошенко, яка здо-бувши їхню довіру, дозволяє собі маніпулювати цією довірою задля далеко не українських цілей. Сьогодні, як ніколи, треба бути сторожким і оцінювати кроки прем’єра не по словах, а по ділах.

Будьмо уважні, панове!

Святослав Караванський

Андрій Парубій: Голосуючи за антипрезидентські закони БЮТ порушив Коаліційну угоду й зруйнував демократичну коаліцію

otan — Fri, 05 Sep 2008 16:41:02 GMT

«Антиконституційний шабаш БЮТу та Партії регіонів став основною причиною розпаду демократичної коаліції. БЮТ порушив коаліційну угоду голосуючи за антипрезидентські закони. Пункт 1.4.2 УГОДИ ПРО СТВОРЕННЯ КОАЛІЦІЇ ДЕМОКРАТИЧНИХ СИЛ вказує, що: «Коаліція підтримує тільки ті законопроекти та постанови, які пройшли узгодження в Уряді, консенсусом в Раді Коаліції та відповідають змісту угоди про створення Коаліції.» Закони ж спрямовані на обмеження прав Президента були узгодженні БЮТ виключно з Партією регіонів.» - заявив народний депутат України А.Парубій.

«Окрім цього, всі згадані закони порушують пункт 10.5. Коаліційної угоди: «Міністр закордонних справ, Міністр оборони, Генеральний прокурор України, Голова Служби безпеки України та Міністр внутрішніх справ України пропонуються відповідно до Конституції Президентом». Таки чином, грубо порушивши коаліційну угоду, БЮТ де – факто зруйнував коаліцію демократичних сил у Верховній Раді.

Всі заяви бютівіців про їхню вірність демократичній коаліції є фарсом і виявом лицемірства. Своїми спільними голосуваннями з ПР та комуністами БЮТ взяв курс на політичне знищення Президента, Блоку «Наша Україна» та об`єднався з прокремлівською «п`ятою колоною» в Україні. Єдиною умовою відновлення формату демократичної коаліції може стати відмова БЮТ від згаданих законів, розірвання БЮТ всіх стосунків з ПР та повернення до виконання коаліційної угоди.» - вважає народний депутат.

Прес – служба народного депутата України А.Парубія, («Наша Україна»)

ХТО ЗНИЩИВ УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО?

otan — Thu, 04 Sep 2008 08:35:29 GMT

“Історія – це байка, в яку всі вірять”. Так сказав один із творців історії - Наполеон. Поколінню ХХ століття в СССР довелося вислухати не одну історичну байку, накидувану терором. Але в ці байки не всі вірять. Той, хто може мислити й аналізувати факти самостійно, того байки, розтиражовані у мільйонах копій і повторювані стільки ж разів з різних трибун не переконають. А надто тих, хто був свідком подій минулого. Саме цих свідків і варто вислухати, дошукуючись відповіді на поставлене вище питання. Найкращий свідок, скажімо, розстрілу - це той, хто був серед розстрілюваних, але дивом врятувався. Пошукаймо ж серед винищуваних українських сіл тих, хто дивом зберіг здібність говорити правду серед мільйонів німих свідків злочину: заляканих та стероризованих – одних та куплених і оплачених – других..

Письменниця Докія Гуменна (1904 – 1996) була свідком злочину проти українського села, походила з цього села, жила в ньому, коли його руйнували, але зуміла врятуватися від морального знищення, яке чи не на 100% охопило сучасних їй колег-літераторів, а також від фізичного знищення, що від нього не змогли врятуватися мільйони інших жертв злочину. Д. Гуменна написала все, що вона бачила й пережила, у своїх спогадах, виданих видавництвом “Смололскип” 1990 р. у США. Тож покличмо її до слова.

Описуючи свої дитячі роки, Д. Гуменна зауважує: «Не знала я й того, що ще за рік до мого народження була вже вирішена моя доля... На другому з’їзді партії [РСДРП] в Лондоні, де розділились на більшовиків і меншовиків, 1903 року, вже була ухвалена програма наступу на селянство і ліквідації дрібно-буржуазної стихії»¹.

Торкаючись цієї теми трохи далі, письменниця пише про “три хвилі” погромів у СССР: «Перша хвиля змила аристократичну верхівку, велику буржуазію, імперське чиновництво, дворянство. Друга хвиля пішла на заможні столипінські хуторі... Третя хвиля – розгром села, середньої верстви, маси, що потрощив село і вихідців із нього. Це й був погром на мене. З цією хвилею я попала в “тріски”², стала “одіозною постаттю”. Цю мою долю хтось вирішив... на 2-му... з’їзді РСДРП, хтось нею розпорядився, якісь бронштейни із свердловими та ульяновими. Яке вони мали право? Це тоді, на цьому з’їзді, ухвалили вони запровадити колективізацію і заради неї знищити стан хліборобів. Хто їм дав право замахуватися на життя чужого їм народу?»³ .

І справді, хто дав право одержимим утопічними теоріями інтелігентикам, далеким від тяжкої праці чи то селян чи то робітників, вирішувати за них їхню долю? Чи не виступають ці інтелігентики у ролі “надлюдей”, яким дано право вершити долю “нижчих рас”, панувати над життям і смертю людей “нижчого ґатунку”?

Чи ж ці одержимі особи були настільки засліплені теорією, що не бачили, що лад, який творився на ріках крови та сліз не був ніяким “соціялізмом“, а тим таки капіталізмом, тільки державним? Може й бачили, але були п’яні владою, що тепер стала для них метою № 1. Зате винищувана заради майбутнього щастя Д. Гуменна бачила. Десь на початку 30-х років Д. Гуменна їздила на всесоюзний з’їзд селянських письменників. «А що весь цей з’їзд, як і вся плужанська тематика – пише вона у спогадах – крутилися навколо сільсько-господарського робітництва та батрацтва, гігантів-радгоспів, то... визріла в мене тоді думка, що це ж ніякий не соціялізм, а тільки державний капіталізм”⁴.

Вона ділиться цією думкою з Пилипенком, а той каже: «Але про це не час тепер говорити».

Українські радянські письменники у кривому дзеркалі зобразили період знищення українського села у своїх “творах”. Нема правди у “Бур’яні” жінко- та дітовбивці Головка та у творах інших “інженерів людських душ”, а насправді рятівників своєї шкури, які брехливими писаннями забезпечували себе від Соловків та Сибіру. Сьогодні тема голодомору стала модною, але твору Д. Гуменної “Діти Чумацького шляху”, де правдиво описано і колективізацію і голодомор, в Україні навіть не перевидано, не кажучи вже про те, щоби включити цей твір для вивчення у середніх та вищих школах.

Гуменна ж була свідком голодомору, і свідком не байдужим. «А на вулицях голодні селяни молили: ЇСТИ! Особливо пам’ятаю того діда у добротній киреї... Стояв навколішках посеред Лютеранської... і благав: “Змилуйтесь! Дайте хоч шкуриночку! Я ж вам возив хурами!”. А люди йшли вгору і вниз, отупілі від цих видовищ, байдужно обминали... В газетах “жить стало лучше...”, а залізничні станції облягали вошиві, з клунками селяни, що здолали виповзти із села і кудись їхали світ-за-очі. Моторошні чутки з села просочувалися, але переказувалися пошепки. Письменники вже не їздили у творчі відрядження, а тільки довірені члени партії... із “спеціяльними завданнями”»⁵.

«Всіх, до кого мала я доступ, питала, що це діється? Куди їдуть всі оці селяни, і чому вони не їдуть, а сидять під вокзалом на землі – у дощ, у сніг, у морози? Хто винен? Хто це робить? Бо ніяк не містилося мені в голові, щоб так безглуздо сама держава видушувала своїх же громадян»⁵.

Видушувала і видушила задля прекрасного майбутнього. Збудувала його? Якби збудувала, то не розпався б 1991 року колос на глиняних ногах – СССР. А таки розпався. Теоретики винували селян, що з цієї дрібно-буржуазної стихії родяться буржуї та капіталісти. А великі партійні боси СССР не мали нічого спільного із селянством, а й їм захотілося придбати у свою власність те, що належало капіталісту-державі. Після розвалу СССР, ці далекі від дрібно-буржуазної ідеології “чесні партійці” приватизували, тобто розікрали державну власність і в Україні і в інших державах СНД.

Помилялися теоретики-інтелігенти. Шукали винних у негараздах суспільства, а вийшло, що вони самі такі самі, як без вини винуваті жертви їхніх теорій. Потяг до збагачення – до нагромадження цінностей – притаманний не селянам, а всім людям, в тому числі й ощасливлювачам людства – послідовникам утопічних теорій.

Проте будьмо справедливі й до окремих теоретиків. Були й серед тупих послідовників теорії і світлі голови, які бачили абсурдність теорії. Ми мусимо знати й шанувати їх. Вони не змогли зупинити злочину, але їхні спроби варті того, щоб про це знали наступні покоління. Слово знову бере Д. Гуменна.

«Заходжу я раз до МК⁶. Багато людей, лиця схвильовані. Щось трапилося... Похорон Надєжди Алілуєвої. “Хто така Алілуєва?”... Я... не знаю й того, що це жінка Сталіна... “...це... аспірантка Науково-дослідного інституту історії... О-о! – і вже тихше: - Кажуть сам Сталін її задушив. Вона не погоджувалась із політикою колективізації. Вона вимагала, щоб Сталін цей курс припинив. В тому ж інституті був студент, також член партії, з України, він їй і розказав, що на Україні діється – про голод, звірячі методи відбирання хліба, людоїдство, вимерлі села. Як член партії, Алілуєва почала із Сталіним про це говорити і наполягала, щоб він припинив колективізацію. Вони почали сваритися і Сталін у нападі люті під час цієї сварки задушив її”.

...То якщо я чула в Києві справжню версію смерти Алілуєвої, - виходить, що вона згинула за Україну?»⁷.

А сьогодні в незалежній Україні комуністи виходять на демонстрації з портретами Сталіна. Чи це анахронізм, чи це вада української демократії? У демократичній Німеччині ніхто не виходить на вулиці з портретами Гітлера.

Але не тільки з портретами Сталіна виходять комуністи. Вони ще часом пописують і статті або виступають з трибун. Переважно російською мовою - мовою імперії, яка скрахувала. Виходить комуністи, зовсім не комуністи, а імперіялісти. Ще й заступаються за Росію, яка захопила частину території маленької державки – Грузії. Має Росія напівпорожній Сибір, Далекий Схід і все їй мало. Ще треба втяти шматок Грузії, як свого часу відшматувала шматок Фінляндії та шматок Естонії.

Українці – кажуть дуже вчені дяді – заздрісні та дріб’язкові. А чим похваляться ті, хто хапає чужі землі шматок за шматком? Десь мабуть від тих таки вчених почуємо, що це не від заздрощів, а від широти душі.

Але менше з тим. Вернімось до нашого села.

Як свідчить Докія Гуменна, знищити українське село запланували російські соціял-демократи-большевики, нищила сама держава, тобто комуністи під рукою Сталіна, в тому числі й українські радянські письменники – члени партії. Слово нашому свідку. Вичитала пані Докія, у творах Василя Минка, де той бідкається, що не має теми про що писати. От вона й пише: «В тім же місці він оповідає, що постійно виїжджав у відрядження від партії на село для “виконання державних завдань”. Це ж значить: розкуркулення, викачка хліба, насильна суцільна колективізація, голод, вимерлі села,... От і напиши, як свої ж брати за ноги хапали та молили лишити трохи посліду дітям, та благали не виганяти з хати взимку на мороз. Вистачило б сюжетів не на одну книжку»⁸.

Вислухали ми чесного свідка нищення українського села. Знаємо, хто ініціятори, хто виконавці. Тож тепер, коли читатимем, що то не “радянщина” знищила українське село, а чиновництво, не слухаймо тих голосів. То від лукавого. Нібито чиновництво саме з неба впало, а не було добирано і керовано згори. От хоч би й Василь Минко, чи ж він на свою руку виїжджав розкуркулювати на село, чи мав на то відрядження згори? Ота “гора” – це й була “радянщина” (сама держава), яка одна й винна за знищення українського села..

Які ж із того всього висновки?

Для нас із вами важливо, щоб злочини, які мали місце в минулому, не повторилися. Отже, треба щось робити, вживати якихось заходів. Що, як записати в законі законів – у Конституції, що будь-чиї спроби здійснювати утопічні теорії на території України заборонено? Це значить, що й партії, які у своїх програмах наполягатимуть на втілення в життя утопічних теорій підлягатимуть забороні. Такий треба зробити профілактичний крок з тим, щоб голодомори не повторювалися. Інакше – будуть повторюватися.

ПРИМІТКИ

^*Зберігаємо правопис автора

¹ Докія Гуменна. «Дар Евдотеї». «Смолоскип», Балтимор-Торонто, 1990, Том І, стор. 138.

² Д, Гуменна ототожнює себе з “трісками” у поширеній за часів репресій проти селян приказці “Ліс рубають – тріски летять”.

³ Докія Гуменна. «Дар Евдотеї». «Смолоскип», Балтимор-Торонто, 1990, Том ІІ, стор. 267.

⁴ Там же, Том ІІ, стор. 75.

⁵ Там же, Том ІІ, стор. 171.

⁶ МК – місцевком (місцевий комітет) спілки письменників, який передував організації спілки.

⁷ Докія Гуменна. «Дар Евдотеї». «Смолоскип», Балтимор-Торонто, 1990, Том ІІ, стпр. 176.

⁸ Там же, Том ІІ, стор. 128.

Святослав Караванський

Напередодні війни

otan — Tue, 02 Sep 2008 12:51:48 GMT

Нарешті Путін заткав рота імпотентам від історії суспільства. Раніше було як: говориш, що війна — один з природніх станів людства, пропонуєш в підручник заглянути, і вияснити, скільки ж там було мирних років за останні 2000? Ну добре, а за останніх 100? А тобі — що хоч це і так, але — неправильно, що всі люди — брати, що війни не буде і тд. Або й узагалі кажуть, що займаєшся пропаґандою війни. Тепер, принаймні, про братство народів СРСР говоритимуть в лапках, бо Путін поламав Москвою же творений міф. На спілку з Саакашвілі ламав, це правда, одному таке вчинити не вдасться. Але тут була обоюдна воля з обох боків — тому й померли і братерство, й сестринство. Залишилась у чистому вигляді правда історії. А вона така, що кожний народ отримує таку частку волі, за яку він, згуртувавшись, готовий платити життям. Відкладімо вбік “дивну війну” після відступу грузинів зі Цхінвалі — у всесвітніх маневрах, які в цей час відбувалися, кожен невчасний, або неправильний постріл під Ґорі, міг їм більше зашкодити, ніж допомогти. Краще гляньмо на стан грузинського суспільства. На поставу опозиції. На підходи до оцінки свого президента тими, хто по життю, чи то в політиці був його супротивником. Грузини не торгують Грузією. Тому їх і візьмуть у НАТО — не просто тому, що вони потрібні Альянсу (це правда, і геополітичних інтересів не треба приховувати), а тому, що вони й самі того одностайно хочуть. Збіжність інтересів приведе Грузію в НАТО швидше, ніж планували в Бухаресті.

Перейдімо до України. Є доста політиків та експертів, які переконують, що нас хоч і очікує загострення стосунків з Росією, але така, як в Грузії, війна, омине. Перше, що викликає питання в цьому випадку, це куди ж загострюватися стосункам від сьогоднішніх? А друге — це те, що нас не питають. Є конкретна держава, з дуже конкретизованою програмою облаштування світу навколо себе. Вона зараз цю програму реалізує. Навіть, якщо комусь і не подобається ця програма, вмовити команду, яка працює в Кремлі, не втілювати програму в життя, не вдасться. Для цієї команди умовляння є сигналом, що завдання можна протиснути силою. І тільки сила є арґументом, який примушує починати арифметичні розрахунки: чи вистачить дивізій для прориву кордону? Якщо логіка подій у Грузії продовжиться, Україну не питатимуть, чи вона хоче війни, і навіть використання Києвом міліцейського батальйону внутрішніх військ для підтримання порядку в місцях, де будуть спровоковані заворушення, буде достатньою причиною для початку широкомасштабної війни. Є лише один спосіб запобігти війні, хороший, випробуваний тисячоліттями, і безвідмовний, називається si vis pacem, para bellum. Хочеш миру — готуйся до війни. І тоді, навіть, якщо воєнного конфлікту уникнути не вдасться, людських жертв у ньому однаково буде менше, аніж коли б ви до нього не готувалися. Така от статистика історії.

Ми, як народ, багато разів проходили цей урок історії. Схоже, намагаємось стати живою ілюстрацією іншої вічної істини, що історія вчить тільки те, що вона нікого не навчить. Попередній період нашої державності починався з інтелектуальних мук державної еліти, чи правильно це: захищати свою країну зі зброєю в руках. Це вони не самі собі вигадали: однією з ефективних технологій війни є моральне розкладання суспільства, яке аґресор хоче завоювати. Впоєння ідеї “миру й братерства” з тим, хто пізніше прийде із кулеметом в хату, у якій чогось кращого від дубельтівки немає, ефективніше від блокади шляхів постачання зброї. У 1917 ми розпустили мільйонну армію з українців, а в 1918 посилали три сотні студентів під Крути, щоб встигнути підписати Берестейський мир. Найгірше, що не задумуємось: Голодомор — це наслідок бездарного “державного будівництва” тих, хто панічно боявся війни, і думав, що не даючи приводів на себе напасти, можна від цієї війни уберегтися. Але саме ця паніка й була достатнім приводом для аґресора, щоб розв'язати війну. А от була б армія — була б і держава. І вона б не морила голодом своїх же селян. То кого ми маємо звинувачувати у Голодоморі: зовнішній чинник, який подекуди подібний на стихійне лихо, чи самих себе, що вчасно від нього не убезпечилися? Це проста філософія життя: або твориш середовище, яке зменшує зовнішні небезпеки, або пристосовуєшся до кожної небезпеки, як вдасться, і тоді нарікаєш на долю, сусідів та відсутність Божої Опіки.

Щось подібне вдбувається сьогодні: ми дискутуємо про правильність чи неправильність дій грузинів, але не ставимо собі питання про свої дії, коли нам поставлять територіяльні претензії. Ми повторюємо й інші помилки 17-го року. Воюємо між собою, коли головний фронт — зовнішній. Готові воювати на зовнішньому фронті, але окремими загонами. Хоч історія показує приклади, коли вчимося. УПА під командуванням Шухевича поставила перед формуваннями інших політичних течій альтернативу: або воюєте в складі єдиної армії, або розходитесь по селах. Були ображені цим недемократичним підходом, але й була багаторічна боротьба, керована з єдиного штабу.

Напередодні війни суб'єктивний підхід сучасників дуже часто є обмежений короткотерміновим і матеріяльним. Втримати або захопити матеріяльні атрибути влади на певній території. Як правило, такий нематеріяльний складник війни, як віра народу в своє право, вважають в кращому випадку другорядним. Але історія доводить протилежне. Франція Віші без віри капітулювала. А Франція де Ґоля з вірою в своє право на державу воювала після катастрофічного розгрому армії та окупації. В якій з цих двох країн зараз живуть французи? Польща після державної катастрофи у 1939 році понесла ще й суттєві людські втрати, НКВД розстріляв або згноїв у Казахстані значну частину державних службовців: поліції, адміністрації, офіцерського складу армії. Але віра народу пережила часи маріонеткової держави і відновила незалежність певнішою, ніж була до катастрофи. Україна не вийняток, спроби штабів інформвійни деморалізувати українців та впоїти їм зневіру в перемогу матимуть результат не більший, ніж у Польщі, чи у Франції. Вони ж не змогли деморалізувати УПА в багато важчих умовах, чому в такому разі вони повинні деморалізувати нас зараз?

Насправді у нас є один аспект, який значно знижує імовірність такої війни, як у Грузії. Наша ядерна енерґетика. Коли Європа уявляє собі, що внаслідок конфлікту може з'явитися хоч би ще один Чорнобиль... Коротше, мирити нас будуть значно активніше, ніж грузин, і все залежатиме від постави тих, хто буде біля керма нашої держави. Будуть рішучими — буде й рішуча підтримка від Європи. Тоді війна зведеться до спроб ламати через коліно тих політиків, на яких Кремль має важелі впливу. Це дешевше і ефективніше, та й надає фактичній аґресії міжнародну леґітимність. Чи може народ протидіяти аґресії в такій ситуації, коли він нібито виведений за рамки прийняття доленосних для себе рішень, коли політики можуть здатися, і продати національні інтереси? В сьогоднішній Україні — так! Після Помаранчевої революції межі фальсифікації виборів значно скоротились, і влада залежить від думки народу більше, ніж народ від влади. Народ може примусити політиків приймати в критичних ситуаціях національно зорієнтовані рішення. Для цього є і важелі, і воля. Доля СДПУ (0) і СПУ тяжіє над рішеннями політиків, навіть, якщо вони бояться у цьому відкрито признатись. А народ у нас не такий вже й байдужий, як декому би хотілось. Не вірите? Значить, ви не чули Гімну України на останніх хвилинах матчу Динамо-Спартак. Можливо, багато хто з політиків і не співав би там спонтанно національного Гімну. Але ж там був народ...

Ярослав Сватко

В місті Ананьєві пройшла акція в підтримку Грузії та вступу України до НАТО

otan — Mon, 25 Aug 2008 09:26:48 GMT

21 серпня 2008 року за ініціативою Ананьївської районної організації політичної партіїї «Народний Союз»Наша Україна» в місті Ананьєві Одеської області пройшла акція під загальною назвою «Підтримай Грузію!»,котра присвячена Дню Незалежності України.В акції,крім «Нашої України» прийняли активну участь представники ананьївської районної організації Народного Руху України, місцевого козацтва та ВО «Свобода».

На центральній вулиці міста поряд з прапорами «Нашої України», НРУ, ВО «Свобода» учасники акції розташували плакати з надписами «НАТО-ТАК!», «Ананьїв за НАТО», «Сьогодні Грузія, завтра Україна?», «Укази Президента України обовязкові до виконання!», роздавали газети та листівки, пояснювали своє бачення сучасної політичної ситуації в Україні та світі.

Виступаючі вимагали від Росії термінового виводу військ з Грузії, висловлювали свою занепокоєність агресивними діями Росії проти суверенної Грузії та свою підтримку грузинському народу, солідарність у боротьбі за суверенітет та територіальну цілісність держави.

Під час проведення акції лунали заклики до якнайшвидшого вступу України до НАТО, а також вимоги до місцевої районної виконавчої влади дотримуватись та виконувати Укази Президента України Віктора Ющенко. Лунали, також і заклики щодо відставки голови Ананьївської райдержадміністрації за невиконання Указу Президента України по перейменування вулиць та демонтажу пам’ятників діячів комуністичного тоталітарного режиму, винних в організації Голодомору та репресій в Україні.

Учасники акції чекали,що губернатор Одеської області, нашоукраїнець М.Д.Сердюк, котрий в цей час перебував в Ананьєві, прийме участь у акції, поспілкується з її учасниками та одно партійцями, котрі проводили акцію в підтримку ініціатив Президента України Віктора Ющенко, а також хотіли вручити губернатору Звернення щодо невиконання в Ананьївському районі чиновниками районної виконавчої влади Указу Президента України, та на жаль, так його і не дочекались…

Акція пройшла організовано та без інцидентів, у зв’язку з чим учасники акції відзначили чітку роботу працівників Ананьївського РВ УМВС, котрі виважено та толерантно виконуючи свої посадові обов’язки, робили все від них залежне,щоб акція пройшла спокійно та в межах чинного законодавства України. За наслідками акції її учасники прийняли Звернення до Президента України та губернатора області.

Володимир Сєдов

ЧИ ВИВЕДЕ РОСІЯ СВОЇ ВІЙСЬКА З ГРУЗІЇ?*

otan — Mon, 25 Aug 2008 09:24:41 GMT

Це питання хвилює сьогодні не лише Грузію та Україну. Воно хвилює всіх, хто хоче миру та спокою на Землі.

Щоб дати відповідь на це питання, треба простежити поведінку Росії у подібних ситуаціях протягом історії, в тому числі й новітньої.

Перше, що треба встановити, це - чи виконує Росія підписані нею угоди? Почнім з України. Чи дотримала Москва хоч на макове зерня Переяславську угоду 1654 року? Переходьмо до сучасности: чи вивела Москва свої частини та зброю з молдавської Задністрянщини, а також із Абхазії?

То які шанси на те, що Москва виведе війська з Грузії?

Чи не продумувала Москва, що має робити після захоплення частини грузинської території? Мабуть таки продумувала. І мабуть таки наперед знала, що в такім разі робити. Не виводити своїх військ Москву змушує дуже вагома причина. Грузія й Україна нагострили лещета на НАТО. Для Москви це значить забути про можливість у майбутньому “воз’єднатися” з цими державами. Москва ж ні на мить не відмовилась від ідеї такого воз’єднання. Остаточна втрата України та Грузії для Москви – це втрата мрії про відродження імперії, втрата її амбіцій бути головним гравцем на міжнародній арені. Іншими словами – це питання життя і снерти російського імперіялізму.

Москві треба за всяку ціну не допустити вступу України та Грузії до НАТО

І Кремль виробив план. Цей план передбачив ситуацію, яка склалася на сьогоднішній день. Усі події розвивалися за планом. Спроваковано Грузію на воєнні дій. Передбачено відповідний удар: захоплення якоїсь частини Грузії і розташування там російських військ на досить довгий період часу. Напівокуповану країну европейські політики не приймуть до НАТО. А заразом не приймуть до НАТО і Україну. Тактику европейських політиків можна передбачити вже сьогодні. Ця тактика надихала Мюнхенську зраду 1938 року і вже зовсім недавно - повну байдужість до долі Тібету перед Олімпіядою-2008

Росія дала зрозуміти країнам НАТО, що її погрози щодо погіршення европейської безпеки в разі прийняття України та Грузії до НАТО не пусті слова. Москва каже членам НАТО: я готова до рішучих дій і не спинюсь ні перед чим.

Дії Москви викликали негативну реакцію у світі. І це було передбачено. Підпишемо міні-Переяславську угоду, щоб заспокоїти світ. Але виконувати не будемо - вийти не вийдемо. Будемо висувати різні причини, будемо тягнути, згодимось на переговори, вестимем переговори, але війська триматимем. Цю тактику свого часу зформулював Л. Троцький – “ні миру, ні війни”. Головне не допустити вступу держав СНД до НАТО. У ситуації, що склалася, НАТО не прийме ні Грузії, ні України. Рев північного ведмедя відстрашить членів НАТО виривати з пазурів звіра його жертви.

Якщо ж, всупереч передбаченням, НАТО схвалить ПДЧ для України, то ПДЧ – це ще не членство в НАТО, і Росія має на цей випадок свої відповіді – окупує частину України. Проба такої окупації виявилася успішною на Грузії. Повториться на Україні. Напівокуповану країну не приймуть ні до НАТО, ні до ЕС.

Можуть спитати, а чому в такому разі, Росія не піде ва-банк і не окупує України й Грузії вже зараз? І справді, чому?

Бачте, Москва не хоче ризикувати. Ризикують відчайдушні гравці, а Москва любить безпрограшні ходи. У сучасних умовах можливі ускладнення і зовнішні і внутрішні, проаналізувавши які, Москва вважає за потрібне бути обережною. Рішучий крок ніколи не буде пізно зробити, коли настане слушний момент. Кремль чекає на ускладнення світової ситуації. Він передбачає кілька таких ускладнень. Одне з них – це війна США та Ізраїлю з Іраном. Тоді можна буде безпечно окупувати і Україну і Грузію. Москві ж окупувати Тбілісі – раз плюнути. Але вона цього не робить. Чому? Щоб не числитись агресором у повному цього слова розумінні. А шматок чужої землі буде тримати під різними приводами, в тому числі і під маркою миротворства. І не вийде з Грузії. Як довго? Згідно з планами Москви аж поки не настане момент загарбати всю Грузію і наставити там промосковський уряд.

Окупація частини Грузії може сприяти переорієнтації там політичних сил, викликати зміну уряду та президента, так само як і в Україні, для чого відповідними службами робляться відповідні заходи.

Росія взяла до уваги і внутрішні обставини. Вона проаналізувала причини розпаду СССР і дійшла висновку, щп приєднання до СССР Західньої України, Західньої Білорусії, Буковини, Басарабії та Прибалтики кінець кінцем обернулося розпадом СССР. Тобто окуповані території належно не очищено від ворожих елементів. Забагато прав залишено соловецьким республікам, і це призвело до розпаду СССР, найстрашнішим, як гадає Кремль, катаклізмом ХХ століття. Отже, приєднання України та Грузії в сучасних умовах вимагатиме позбавлення їх національних прав, що може спричинити опір, для подолання якого потрібен буде ще більший терор і геноцид. А це може викликати реакцію й іззовні. Якщо ж міжнародня ситуація ускладниться, тоді можна буде робити таку “роботу” безпечніше. Тому Москва відкладає окупацію усього СНД на слушніший час, щоб діяти безпрограшно.

Крім того, кремлівськими мудрецями взято до уваги той факт, що приєднання людських масивів країн, які засмакували справжньої свободи та демократії, може зміцнити опозиційні сили в самій Росії, тому знову таки робиться ставка на можливі внутрішні зміни в “занадто”, як на кремлівських босів, демократичних країнах СНД

Щоб успішно захищати демократію та людські права, західнім політикам варто добре розуміти сценарії, що їх розробляють та втілюєть у життя московські імперіялісти.

-------

^*Зберігаємо правопис автора

Святослав Караванський

Небезпечна гра Москви та уроки історії

otan — Thu, 21 Aug 2008 10:33:18 GMT

1. ПОСЛУЖНИЙ СПИСОК РОСІЇ

Отже, як і слід було очікувати, Москва почала форсовану реалізацію стратегічного плану щодо зриву зусиль України інтегруватися до НАТО. Цей широкомасштабний і багатоетапний план, розроблений ще в 2004—2005 рр., передбачає безпрецедентний політико-дипломатичний тиск, брутальний шантаж, військові погрози, посилення пропагандистської антиукраїнської кампанії, мобілізацію всіх агентурних резервів та ресурсів «п’ятої колони» всередині України, компрометацію внутрішньої й зовнішньої політики України, поглиблення розколу правлячих еліт.

Упродовж віків свого існування російське самодержавство (згодом російсько-комуністична імперія) застосовувало весь вищеназваний набір технологій для упокорення, залякування, деморалізації, розкладу чергової країни-жертви, яка стояла на заваді Москві. Від кривавого знищення волелюбної демократичної республіки «Свята Софія» (Новгород) у ХV— ХVI ст. — до ліквідації Української Народної Республіки на початку ХХ століття; від збройного придушення народного повстання в Угорщині 1956 р. — до силового знищення паростків «празької весни» 1968 р.; від організації спроби руками польських генералів зруйнувати могутній рух «Солідарності» — до недавнього жорстокого, з масовими жертвами серед цивільного населення, придушення чеченського опору.

Який блискучий послужний список каральних акцій, який безцінний досвід НКВС, КДБ, ФСБ, яка вражаюча спадщина інформаційно-диверсійних операцій зберігається в московських архівах!

Помаранчева революція викликала справжню лють у вищих ешелонах влади РФ, бо за своїм характером (спонтанне мирне народне волевиявлення) цей масовий протест був абсолютно неприйнятний для пануючого класу сусідньої держави. «Помаранчева», волелюбна, непокірлива Україна було оголошена головним викликом для напівмонархічного режиму «суверенної демократії», що склався в Росії (як сказав про цю «демократію» після останніх виборів у РФ В.Хомяков, гендиректор Ради з національної стратегії, «выборы все больше и больше превращаются в фарс, а не являются инструментом формирования власти ...Хочу процитировать Брехта: идут бараны, бьют в барабаны, шкуры для них дают сами бараны» — Известия, 12.03.2008).

Недаремно один з трубадурів путінської Росії — президент фонду «Політика» В’ячеслав Ніконов (онук залізного сталінського поплічника В.М. Молотова) — розгортає історико-філософську доктрину неприйняття українського зовнішньополітичного курсу. «Украина в НАТО, помимо прочего, это отрыв России от ее духовных и исторических корней», — пише він, наче не розуміє всієї сміхотворності постановки такого питання: що сталося з російським корінням в результаті членства Греції та Болгарії в НАТО? — «Это серьезнейший геостратегический вызов, но еще не экзистенциальный. Вопрос о жизни и смерти может встать в том случае, если — Украина в НАТО — вспыхивает, например, национальный конфликт в Крыму или еще где- то на юго-востоке страны и он интерпретируется в Брюсселе и Вашингтоне как посягательство со стороны России (!)».

Намалювавши такий апокаліптичний сценарій, пан Ніконов дає цілком конкретну пораду керівництву своєї країни: «России важно недвусмысленно дать понять: есть красные линии, переступив их, не только она, но и весь мир окажется у опасного рубежа» (Известия. 16.04.2008).

2. ОСОБЛИВОСТІ ПОЧАТКУ ХХI СТОЛІТТЯ

Московська реакція на кроки Києва, можливо, не була б така войовничо-брутальною (з погрозами припинення української державності, перенацілення ядерних ракет на територію України, розчленування нашої держави і т.д.), якби не сприятлива геополітична кон’юнктура, що склалася на початку століття:

1. Крах однополярної моделі світу, пов’язаний з військовими і економічними поразками США, результатом чого стало зростання анархії у міжнародних відносинах, посилене дефіцитом паливно- енергетичних ресурсів; перехід ряду держав на парадигму неореалізму, що веде до поширення агресивної риторики й зростання напруженості в ряді регіонів світу.

2. Нова (третя) інкарнація Росії у вигляді «нафтогазової імперії», зростання великодержавних амбіцій Москви щодо домінування на пострадянському просторі й спроби повернення РФ, яка «встала з колін», до числа найвпливовіших наддержав світу.

3. Значне послаблення державно-політичного і морального потенціалу України в результаті анархізації процесів суспільного життя, поширення політичної корупції і втрати керованості державним механізмом, що робить нашу країну, яка не входить до жодного оборонного союзу, особливо спокусливою жертвою в очах потенційного агресора.

Команді Путіна та оточуючих його «силовиків» і «євразійців» здалося, що Росія, сповнена нової великодержавної ейфорії (газового наркозу), може дозволити собі брутальний тон поводження зі старими васалами — Грузією і Україною. Стосовно України обрано найбільш перспективний, на думку московського керівництва, напрямок головного стратегічного удару: Крим, Севастополь. Розрахунок на те, що Європа (передовсім Німеччина і Франція), яка залежить від постачання російського газу і яка взяла на свою стару лицемірну душу гріх Косовського прецеденту, не встряне в конфлікт з Москвою з приводу нелюбої їм України; Сполучені Штати, що поглинені війною в Іраку й Афганістані й зосереджені на перевиборах президента, також навряд чи пошлють морських піхотинців на захист українських територій в Криму.

І, нарешті, столиця Третього Риму, яка виявляє зворушливу турботу щодо долі російського населення поза межами РФ, розраховує на повну підтримку своїх авантюр з боку мешканців Криму (звичайно, з допомогою спецслужб Чорноморського флоту). Серед можливих сценаріїв на період 2008 — 2009 рр. не можна виключати й широкомасштабних провокацій по загостренню ситуації в Севастополі і в Криму, включно зі створенням осередків «народного опору», самопроголошенням сепаратистських структур, які б звернулися до Росії та міжнародних організацій з мольбою про надання братської допомоги у поваленні ненависної української окупації півострова і т.п. Добре, що «грачі», потрібні для виконання цієї брудної роботи, завжди знайдуться.

Такі спроби реставраторів «єдиної й неподільної» імперії і полум’яних борців проти НАТО змінити позицію України, залякати керівництво держави і посилити розкол серед громадян, несуть у собі серйозну загрозу загальноєвропейській безпеці і можуть призвести до непередбачуваних наслідків. Непередбачуваних передовсім для організаторів цього безпрецедентного тиску, бо Україна має вагомі важелі впливу на ситуацію на півострові — згадати хоча б постачання води з Дніпра та інші аргументи.

3. НОВЕ В ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Такий «заклятий друг» України, як пан Затулін, уславився рядом відкриттів у галузі міжнародного права. Ось що пише цей законодавець:

«Российская Федерация, заключив Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве с Украиной... взяла на себя обязательства уважать ее территориальную целостность и признала границы... Нет «дружбы, сотрудничества и партнерства» между нами — теряется основание для признания Россией суверенитета Украины над целым рядом территорий(!), прежде всего(!) Крымом и Севастополем». (Известия, 6.06.2008).

Це щось нове й оригінальне в теорії міжнародного права. Виходить, РФ підписувала «Великий Договір» з Україною не як з рівноправним суб’єктом міжнародного права, членом ООН, а як з протекторатом чи бандустаном, угода з яким може денонсуватися за будь-якою примхою сюзерена, котрий вирішує — що йому вигідно в даний момент.

Пан Затулін забуває, що Україна навіть за радянськими законами не була частиною Росії, а, згідно з союзним договором 1922 р., являлась окремою соціалістичною державою, яка мала конституційне право виходу з СРСР.

Зазирнімо тепер у текст Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 1997 р.

В жодному рядку, в жодній статті цього Договору немає згадки про тимчасовий, благодійницький, старшебратський, дарований зверху характер визнання українського суверенітету, про якусь залежність між кордонами, територіальною цілісністю України та її поведінкою у майбутньому. Навпаки, договір стверджує, що сторони «відповідно до положень Статуту ООН і Зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».

Чи вже відмінений Статут ООН і не діє Заключний акт наради у Гельсінкі?

Також і стаття 6 Договору не містить ніяких вказівок щодо порушення Україною відносин «дружби, співробітництва і партнерства» при вступі до Альянсу — шанованої регіональної організації Євроатлантичної безпеки. Ось ця стаття:

«Кожна з Високих Договірних Сторін утримується від участі або підтримання яких би то не було дій, спрямованих проти іншої Високої Договірної Сторони, і зобов’язується не укладати з третіми країнами будь-яких договорів, спрямованих проти іншої Сторони. Жодна із Сторін не допустить також, щоб її територія була використана на шкоду безпеці іншої Сторони».

Якщо ж п. Затулін, а з ним і Держдума Росії вважає НАТО «ворожою організацією», «спрямованою проти РФ», то що робити з текстом «Основополагающего акта о взаимных отношениях, сотрудничестве и безопасности между Российской Федерацией и Организацией североатлантического договора» (27.05.1997, Париж)?

В акті йдеться про те, що «Россия и НАТО не рассматривают друг друга как противников... Настоящим Актом подтверждается их решимость наполнить конкретным содержанием общее обязательство России и НАТО по созданию стабильной, мирной, и неразделенной Европы, единой и свободной, на благо ее народов... Исходя из принципа неделимости безопасности всех государств евроатлантического сообщества, Россия и НАТО будут совместно работать с тем, чтобы внести вклад в создание в Европе общей и всеобъемлющей безопасности, основанной на приверженности общим ценностям, обязательствам и нормам поведения в интересах всех государств».

Ясніше не скажеш. Це саме ті принципи, які сповідує Україна, бажаючи стати членом НАТО і не маючи наміру чинити будь-які дії, спрямовані проти інших країн, в тому числі й Росії. Про це постійно заявляє керівництво України і НАТО, і це положення, безсумнівно, буде покладене в основу відповідного договору.

Не дуже вірячи в силу своїх «міжнародно-правових» аргументів, п. Затулін вдається до улюбленого прийому — погроз.

«В том, что эта история привела бы в подъему «снизу» мощного движения за воссоединение Крыма и Севастополя с Россией, никаких сомнений нет. Это, безусловно, один из наиболее крайних сценариев развития ситуации, — пророкує він наперед (мабуть, читав таки сценарій!) хід подій. — «Существует бездна компромиссных вариантов, которые, в свою очередь, зависят от российской решимости отстаивать свои интересы, права, русский язык и наших соотечественников на Украине. Отстаивать Севастополь».

4. «ВІДСТОЮВАТИ МІСТО НІМЕЦЬКОЇ СЛАВИ ДАНЦИГ». УРОКИ ІСТОРІЇ

За кілька днів до початку Другої світової війни німецький імперський уряд у своєму меморандумі до уряду Великобританії зазначав, що причиною непримиренного конфлікту Німеччини з Польщею є «неприйнятна лінія кордонів» і «неприйнятне ставлення до німецької меншини». Меморандум містив вимогу: «вільне місто Данциг на основі свого чисто німецького характеру і одностайної волі його населення негайно повертається до складу німецького рейха». («Год кризиса». 1938—1939, т. 2. Документы и материалы. М. 1990,с.342).

Нагадаймо, що, згідно з Версальським договором, стратегічний порт-місто Гданськ (Данциг) на балтійському узбережжі Польщі отримав в 1920 р. статус «вільного міста», яке перебувало під опікою Ліги Націй. Польща, представлена в Гданську Генеральним комісаром, зберегла контроль над митним простором, залізницею і поштою, а також вела закордонні справи. Місто, що з понад 900 років своєї історії перебувало під пануванням німців 285 років, одразу стало однією з найконфліктніших точок у міжвоєнній Європі, бо як веймарська, так і нацистська Німеччина не погодилися з польським обмеженим контролем над Гданськом. Уже в 1925 р. канцлер Німеччини Густав Штреземан висунув реваншистські вимоги, за допомогою яких згодом Гітлер підпалив Європу:

— захист німців, що мешкають за кордоном (10—12 млн. «співвітчизників, які перебувають у чужих країнах під чужим ярмом»);

— ревізія кордонів Німеччини, повернення «споконвічно» німецьких земель — Гданська і Сілезії.

Проти Польської держави, яку німецька пропаганда називала «тимчасовою і позбавленою перспектив на майбутнє», розгорілася справжня війна в Гданську. Десятки вищих чиновників Німеччини (сучасною мовою «фон-лужкових») приїздили до Гданська, де вели розгнуздану антипольську кампанію, порушуючи статус міста. Вершиною став приїзд Геббельса, войовничу промову якого транслювало гданське радіо і всі німецькі радіостанції. Лейтмотивом усіх виступів була «німецькість» Гданська і те, що Гданськ відділено від фатерланду «без згоди населення».

Коли ж Польща, перебуваючи перед загрозою німецької збройної агресії, уклала в 1939 р. оборонний пакт з Великобританією, Гітлер, виступаючи в рейхстазі, заявив, що цей договір ... суперечить Угоді про «неагресію», укладеній між Німеччиною і Польщею в 1934 р., що є порушенням з боку Польщі, і скасував цю угоду (!).

Дуже повчально вивчити методи дій знавіснілого реваншизму, якому держава-жертва своєчасно не чинить належного опору. Так, перед Другою світовою війною на території Польщі, де проживало понад 700 тис. німців, публікувалося 114 німецьких газет тиражем 320 тис. примірників, діяло понад 200 німецьких бібліотек, функціонували німецькі наукові товариства, союзи вчителів, студентів, у Сеймі засідали від 17 до 21 депутатів-німців і п’ять сенаторів, серед яких були відверті нацисти. Цілком легально діяли злютовані залізною дисципліною загони закордонної організації нацистської партії, які становили ядро п’ятої колони в Польщі. Всі ці сили, об’єднані в розгалужену інфраструктуру етнічних організації, вели відверто антипольську діяльність, проголошуючи свої претензії до території Речі Посполитої.

Загони СА і СС, які вільно почували себе в Гданську, сіяли терор серед польського населення міста; моральною підтримкою реваншистам служили візити військових кораблів Німеччини.

«Цей порт потрібний Німеччині тільки для того, щоб, ставши морською базою, служив Німеччині для захоплення Балтики, щоб згодом відкинути Польщу від моря», — писав колишній президент гітлерівського сенату Вільного Міста, а згодом — політичний емігрант Герман Раушнінг.

Навряд чи варто нагадувати — чим закінчилася ця європейська трагедія, повна крові й страждань мільйонів людей.

Але варто нагадати, що в ході роботи Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі (1946) була дана принципова оцінка таким діям, як насадження й підтримка п’ятих колон в країнах — об’єктах агресії, ведення пропаганди шляхом розповсюдження брехливих повідомлень з метою викликати підозру і ненависть до народу та його держави, наміченої в якості жертви агресії, спроби приписати цьому народові ворожі наміри, втручання у внутрішні справи держав і т. ін.

Слід пам’ятати ці уроки.

5. ІСТОРІЯ ПОВТОРЮЄТЬСЯ У ВИГЛЯДІ ФАРСУ

Зрозуміло, що вищенаведений короткий історичний огляд подій навколо Гданська в 1920— 1930-х роках минулого століття (а ще можна, при потребі, згадати аншлюс Австрії з Німеччиною в 1938 р. і відторгнення Судетської області від Чехословаччини в тому ж 1938 р.) не має ніякого відношення до сучасної демократичної Росії, стратегічного партнера України, ядерної держави, шанованого члена Ради Безпеки ООН, члена «вісімки», близького партнера НАТО.

Просто — випадковий збіг окремих обставин у докорінно зміненому світі. І пан Затулін (думаю, походить з українського роду Затул) ні в чому, звичайно, не схожий на бундючних нацистських емісарів переддня Другої світової війни. Він набагато більш лагідний і милосердний щодо суверенної України: «Не думаю, что Россия «сверху», на официальном уровне, должна по выходу из договора торопиться с выдвижением своих претензий на возврат Севастополя или Крыма (!)», — заспокоює він Україну, виступаючи від імені Росії, не маючи, правда, на це жодного права. Також і брутальний паяц Жириновський ні в чому не нагадує зловісних поплічників фюрера: жалюгідна пародія, не більше.

Набагато більш серйозними є заяви В. Путіна, і не лише про «складне державне утворення» — Україну (так, в інтерв’ю Le Mond він сказав, що розширення НАТО призведе до зведення нової Берлінської стіни), та погрози С.Іванова ввести візовий режим між РФ та Україною. Зростає тиск Москви на Німеччину і Францію з метою заблокувати спроби Києва. Вічно сердитий міністр закордонних справ РФ С. Лавров з перманентно похмурим обличчям наполегливо роз’яснює західним партнерам — чому Україна не має права на участь у безпековій організації (хоча сама Росія, беручи участь в організації договору (ташкентського) про колективну безпеку — такого собі міні-анти-НАТО недемократичних держав — та в Шанхайський організації співробітництва, до якої з любов’ю приглядаються Іран і Пакистан, не питала Україну про доцільність створення таких блоків).

Ворожа антиукраїнська метушня північного сусіда свідчить не лише про великодержавну силу РФ, але й про кризу її зовнішньої політики — саме політики В. Путіна, — який зумів за роки свого панування погіршити стосунки Москви з 11 з 17 сусідніх країн. Проголошення бідної матінки-Росії фортецею, оточеною зусібіч ворогами, стало блідою копією провальної сталінської політики ізоляціонізму і виглядає жалюгідним анахронізмом у добу глобалізації та європейської інтеграції.

Зрозуміло, що Росія як велика європейська авторитетна країна повинна зміцнювати співробітництво з ЄС, НАТО, ОБСЄ, Радою Європи, іншими організаціями, посилювати співпрацю з дружньою Україною, а не будувати потьомкінські стіни біля хутора Михайлівського, відлякуючи своїх європейських союзників і українських прибічників. Інколи складається враження, що команда В. Путіна, почавши галасливу кампанію залякування України, зумисне робить усе, щоб поставити новообраного президента Д. Медведєва перед доконаним фактом погіршення російсько-українських відносин, звузити поле його зовнішньополітичного маневру в майбутньому.

У світі, в якому йде активне перегрупування сил напередодні гіпотетичного Великого Зіткнення, союзників обирають не з примусу («насильно мил не будешь»), а з раціональних міркувань, з бажання стати кращими, сильнішими, мати гарантовано вищий рівень достатку, особистої та національної безпеки.

Ті, хто, цинічно відкидаючи страшні уроки європейської історії, хочуть нав’язати свій режим, свій патронаж, свою мову, свою «демократію», свою ненависть до всього українського і своє бажання заселити сибірські простори малоросійськими простаками, йдуть хибним шляхом.

Москві в довшій перспективі не вдасться утримувати Україну на задвірках Європи, в сірій зоні безпеки. Бо надто змінився світ від часів Сталіна й Гітлера. Та й у самій Росії звучать тверезі голоси тих, хто застерігає Кремль від реалізації неоімперського проекту: «...проявившееся в разгар газового кризиса «головокружение от успехов» может привести к провалам и даже катастрофе. Чересчур рискованная игра на Украине, проба этой страны на разрыв перед лицом расширения НАТО способны спровоцировать настоящий конфликт. Такой конфликт почти наверняка приведет к тому, что Запад станет рассматривать Россию как враждебную страну и перейдет в отношении нее к политике сдерживания. Конечно, Россия сможет и дальше продавать нефть и газ (как это делает сейчас Иран), но такая полуизоляция обойдется слишком дорого. Кроме того, почти неизбежный вслед за этим «бросок на Восток», в объятия Пекина, тоже не сулит ничего хорошего. ОДБК и ЕврАзЭс встанут под знаком ШОС, и вместо самостоятельного центра силы Россия превратится в источник ресурсов и геополитический буфер для быстрорастущей азиатской державы» (Д. Тренин, Независимая газета, 31.01.2006).

6. ВИБІР ЗА РОСІЄЮ

Наступні місяці перед зустріччю міністрів закордонних справ НАТО (грудень 2008) і самітом НАТО (квітень 2009) будуть сповнені тривожного очікування: до яких каральних засобів вдасться Росія? Невже переможе галасливе затулінсько-дугінське воїнство і почне реалізовуватися план провокацій в Севастополі й Криму з метою дестабілізації ситуації в Україні? Які ще методи втручання і тиску може застосувати Кремль? Це знають лише володарі суворо таємної спецпапки з написом «Україна».

Але вони мають пам’ятати: Україна — не Польща в 1939 р., НАТО — не держави Осі напередодні Другої світової війни. І, врешті-решт, Росія — не СРСР часів політбюро, НКВД, ГУЛАГУ і масового порушення міжнародних зобов’язань.

Хочеться сподіватися, що в Росії початку ХХI століття знайдуться не засліплені неоімперськими міражами, сучасно мислячі політики, які не переступлять межі, чітко окресленої сучасними міжнародно-правовими документами, міцніючим духом співпраці на європейському континенті.

Політики, які зрозуміють, що Україна — член НАТО і ЄС — конче потрібна Росії в її пошуках свого місця у світі та для створення магічної формули безпеки.

Юрій ЩЕРБАК , Надзвичайний і Повноважний Посол України

На «проект Тимошенко» Москва виділила мільярд

otan — Tue, 19 Aug 2008 17:05:43 GMT

У Секретаріаті Президента України заявляють, що передають до правоохоронних органів для детального вивчення матеріали щодо ознак державної зради і політичної корупції у діях чинного прем`єр-міністра Юлії ТИМОШЕНКО.

Як повідомили УНІАН у прес-службі Президента, про це заявив заступник глави Секретаріату Президента України Андрій КИСЛИНСЬКИЙ.

Він повідомив, що, за наявною інформацією, політичне керівництво Російської Федерації з особливою увагою розглядає рішення щодо підтримки кандидатури Ю.ТИМОШЕНКО на виборах Президента України після виконання умов щодо пасивної позиції прем`єр-міністра України та її політичної сили у конфлікті з Грузією.

«Координація проекту «Вибори-2010» покладена на створений у Москві центр на чолі із Віктором МЕДВЕДЧУКОМ. До центру також входять Сергій КЛЮЄВ, Григорій СУРКІС та Олександр ЗАДОРОЖНІЙ. Гуманітарними проектами в Україні буде займатися Дмитро ТАБАЧНИК!, йдеться у повідомленні.

При цьому, зазначає А.КИСЛИНСЬКИЙ, на реалізацію проекту підтримки Ю.ТИМОШЕНКО вже зарезервовано близько 1 мільярда доларів США.

«Минулого тижня ми заявляли про наявність інформації щодо системної роботи Ю.ТИМОШЕНКО в інтересах російської сторони. На жаль, ця інформація підтверджується. Більше того, свій Рубікон ТИМОШЕНКО вже перейшла, і дороги назад, очевидно, не має. Саме із цим пов`язана її позиція щодо війни в Грузії — вона позбавлена можливості політичного маневру», — заявив А.КИСЛИНСЬКИЙ.

«Роботу передвиборчого штабу вже фактично розпочато. До неї долучаються українські фінансово-промислові групи, які вже встигли відзначитися на підтримці проросійського проекту в 2004 році. Перебуваючи із найближчим оточенням на Сардинії, ТИМОШЕНКО скликає під свої знамена «вчорашніх», які прагнуть реваншу на чолі з МЕДВЕДЧУКОМ. Нещодавно, за особистим запрошенням ТИМОШЕНКО Ю.В., до них приєднався і КУЧМА Л.Д., прилетівши в суботу на Сардінію», — наголосив заступник глави Секретаріату Президента.

«Почерк і методи цієї компанії ми дуже добре вивчили в 2004 році. Тому не має дивувати, якщо ми станемо свідками розгнузданої інформаційної кампанії, потоку брехні та шумових ефектів на кшталт нової політичної реформи чи спроб імпічменту Президента. Ми передаємо наявні матеріали до правоохоронних органів для детального вивчення. Суспільство має право почути відповідь на питання, як далеко можуть зайти політики за межу, де закінчується політична боротьба і починається зрада національних інтересів», — заявив А.КИСЛИНСЬКИЙ.

Джерело: УНІАН

Микола Рябчук: Кремль досконало опанував мистецтво хуцпи

otan — Tue, 19 Aug 2008 17:02:28 GMT

Одне з багатьох єврейських слів, що потрапили до різних мов світу, є «хуцпа» (chutzpah). Тлумачні словники перекладають його як «особливо цинічна, підла, зухвала брехня». Суть «хуцпи» найкраще ілюструється анекдотом про чоловіка, що зарізав батька й матір, а тоді пішов на паперть зі словами: «Подайте милостиню бідолашному сироті!»

Хуцпа стара як світ чи принаймні, як світова політика. Майстрами хуцпи були всі царедворці, ще більшими її віртуозами виявилися російські більшовики. У 1918–1920 роках вони «визволили» українських робітників і селян від них самих — для того, щоб невдовзі виморити половину з них голодом та згноїти в ’ула’ах. 1940-го вони спробували зробити те саме з фінськими робітниками й селянами — на щастя, невдало. Зате вдалішим виявився більшовицько-нацистський проект «визволення» Прибалтики, Польщі, Молдови й Буковини. Ну, а потім совєтські танки визволили Будапешт від угорців, Прагу від чехів і Кабул від афганців. Увесь цей міжнародний розбій називався «інтернаціональною допомогою». Хуцпа виявилася такою переконливою, що наші хуторянські мас-медії й досі називають бідолах, яких режим послав на ці мокрі справи, «воїнами-інтернаціоналістами». Воїнам Бог, звісно, простить — вони не мали вибору. А от недоумкуватим журналістам — навряд.

Ґебешний режим, який править Росією від кінця 1990-х, схоже, досконало опанував мистецтво своїх попередників — починаючи, либонь, від операції «Путін — наш президент», задля якої довелося висадити в повітря кілька житлових будинків із власними громадянами від імені капосних чеченців. Співчутливий російський народ не лише подав бідолашним луб'янським сиротам милостиню, а й обрав собі їхнього ватажка президентом і навіть спромігся полюбити його всіма фібрами патріотичної православної душі.

Захід, який давно вже вийшов із середньовіччя, здається, ніяк не може призвичаїтися до цієї старої-нової політики Кремля. Усі розуміють начебто, що російські політики безсоромно, цинічно, нахабно брешуть. Але сказати хамові в очі, що він — хам і мерзотник, якось не випадає: як-не-як, а представник великої держави, у краватці, з університетським дипломом, з постійним місцем у Раді безпеки ООН, з атомною бомбою, з родовищами нафти й газу… Справді, краще промовчати.

Все це надто нагадує ситуацію із класичного американського фільму «Метро», де двоє відморозків у вагоні підземки тероризують по черзі всіх пасажирів. Доки вони обробляють когось одного, решта вдають, що це їх не стосується.

Авжеж, не стосується.

До пори, до часу.

Так приблизно думали свого часу західні ліберали і про Сталіна, і про Гітлера.

Хуцпа п'янить. Її носії входять у своєрідний раж і починають самі вірити власному телебаченню, яке системно зомбує населення всілякими небилицями, імперською параноєю та ненавистю й підозріливістю до світу. Але ще більше п'янить відчуття безкарності: влаштувавши геноцид у Чечні і не почувши від Заходу нічого, крім «серйозної стурбованості», можна взятися за Грузію. Потопивши її у крові, можна взятися за Україну чи принаймні за Крим. І при цьому головний хуцпіст дивитиметься чесними зміїними очима в об'єктив телекамери і розказуватиме про свою чергову «миротворчу» місію, а заразом і про те, що Крим, власне, ніколи Україні не належав. І, звісно ж, ніхто в добропорядному товаристві не наважиться нагадати хамові, що Крим, власне, ніколи не був російським — як і багато чого іншого. І що став він тим, чим є, внаслідок брутального імперського загарбання, етнічних чисток і заселення території мародерами, ласими до татарських земель і майна.

Протягом останнього тижня я намагався зрозуміти причину безпорадності Заходу перед хуцпою, переглядаючи в Інтернеті західну пресу і листуючись електронною поштою із західними колегами. Пояснення виявилися загалом передбачуваними: Захід роз'єднаний (як пасажири у згаданому метро); Грузія — надто далека й не надто важлива для Європи країна; а Росія — надто потужна і самовпевнена, тож не варто її дратувати, аби вона не нашкодила ще де-небудь — в Ірані, Афганістані, Північній Кореї, не кажучи вже про постачання нафти й газу.

Це кажуть не лише політики, що підсіли, як Шрьодер, на газпромівську голку, і не лише західні двійники сумнозвісного Ґлєба Павловського, на кшталт Александра Рара, а й люди цілком порядні й відповідальні, як, наприклад, професор Ґергард Зімон. А все ж я намагався знайти якісь проблиски оптимізму на тлі цієї загалом моторошної європейської капітуляції — і таки знайшов.

Зводяться вони до двох тез. По-перше, Захід таки має виробити спільну політику щодо Росії і рано чи пізно буде змушений це зробити. Тон та ініціативу тут, поза сумнівом, зададуть американці, зокрема після приходу до влади нового, не скомпрометованого власною іракською хуцпою президента. І по-друге, Росію не варто недооцінювати, але й не варто переоцінювати. За всіма параметрами, це доволі посередня країна, не здатна витримати в осяжному майбутньому нової холодної війни, гонки озброєнь та мінімальних міжнародних санкцій. Росія залежить від експорту газу не меншою мірою, ніж Європа — від імпорту. Розбудова імперії та залякування сусідів є побічним інтересом глибоко корумпованого режиму, який править цією країною. Головний інтерес кремлівських хуцпістів аж ніяк не державний, а суто приватний — утримання влади й особисте збагачення. Нинішні російські еліти, на відміну від совєтських, тисячами ниток пов'язані із Заходом: там вони відпочивають, розважаються, купують нерухомість, навчають дітей, утримують коханок, лікуються, прокручують через західні банки різноманітні афери. І, природно, саме там зберігають свої трудові мільярди, накопичені в процесі піднімання Росії з колін.

Західним органам варто уважніше придивитися до цих мільярдів, заморозити деякі з них на час розслідування, позбавити віз кількох найзлодійкуватіших і найодіозніших представників режиму, аби «миротворчий» запал кремлівських хуцпістів помітно охолов. Рано чи пізно це станеться — на зміну наївному Ніксону знову прийде якийсь прагматичний Рейган і поставить розперезаних бандюків на місце. У фільмі «Метро» цю функцію врешті виконує американський солдат однією рукою, — бо друга зламана й у гіпсі.

Чи залишиться до того часу щось від України — сказати важко та, мабуть, і не надто важливо. У кожнім разі, для переважної більшості місцевого населення і майже всіх так званих еліт.

Дрібні кишенькові злодії дружно сигналізують московському паханові свою лояльність. Воно й справді — на носі чергові вибори, а ви тут до них чіпляєтеся з якимись «національними інтересами» і, прости Господи, «національною гідністю», якої на хліб не намастиш і до швейцарського банку не покладеш.

Шкода українського президента, який хтозна як опинився в цій зграї. Зразу видно — пасічник серед справжнього воїнства.

Микола РЯБЧУК

NATO: We cannot continue with business as usual

otan — Tue, 19 Aug 2008 15:47:35 GMT

Statement

Meeting of the North Atlantic Council at the level of Foreign Ministers held at NATO Headquarters, Brussels,
on 19 August 2008

The North Atlantic Council met in special Ministerial session on 19 August 2008, expressed its grave concern over the situation in Georgia and discussed its wider implications for Euro-Atlantic stability and security. A peaceful and lasting solution to the conflict in Georgia must be based on full respect for the principles of Georgia’s independence, sovereignty and territorial integrity recognised by international law and UN Security Council resolutions. We deplore all loss of life, civilian casualties, and damage to civilian infrastructure that has resulted from the conflict. We are assisting humanitarian relief efforts. We met with the Chairman-in-Office of the OSCE, Finnish Minister of Foreign Affairs Mr. Alexander Stubb, to discuss the key issues which he believed needed to be addressed.

We welcome the agreement reached and signed by Georgia and Russia, through the diplomatic efforts of the European Union, the OSCE and the US, to end the hostilities and to bring about a political solution to the conflict. We stand fully behind these efforts. We stress the urgency of swift, complete, and good faith implementation of the agreement, including a new international mechanism to monitor respect for these engagements. Military action must cease definitively and military forces must return to their positions held prior to the outbreak of hostilities. Fully international discussions must begin on the modalities for security and stability in Abkhazia and South Ossetia. Economic activity in Georgia, including international aviation and shipping, must not be hindered.

We are gravely concerned by the humanitarian situation. Allied governments are working together, and in concert with international organisations and others in the international community, to ensure that the civilian populations affected by the conflict have the assistance they need to meet immediate and ongoing humanitarian needs. We call on all parties, in accordance with their obligations under international humanitarian law, to ensure access for international humanitarian relief efforts to all affected populations.

We have also agreed today to support Georgia, upon its request, in a number of areas. In addition, we have agreed to task the North Atlantic Council in Permanent Session to develop with Georgia rapidly the modalities for a NATO-Georgia Commission. This Commission will supervise the process set in hand at Bucharest, including the measures of support agreed at today’s meeting. These measures are intended to assist Georgia, a valued and long-standing Partner of NATO, to assess the damage caused by the military action and to help restore critical services necessary for normal public life and economic activity. Georgia's recovery, security and stability are important to the Alliance. NATO will continue to cooperate with Georgia in the framework of the Partnership for Peace and Georgia’s Individual Partnership Action Plan with NATO, and will review any additional Georgian requests for assistance. We also welcomed the fact that a number of our governments have indicated that they will actively support measures to help the economic reconstruction of Georgia.

The conflict between Georgia and Russia has compromised regional stability and security. We deeply deplore the use of force in the conflict between Georgia and Russia. We reiterate that there is no military solution to the unresolved conflicts. We remind all parties that peaceful conflict resolution is a key principle of the Partnership for Peace Framework Document.

We remain concerned by Russia's actions during this crisis and remind Russia of its responsibility for maintaining security and order in the areas where it exercises control, especially in light of continuing reports of Russia’s deliberate destruction of civilian infrastructure. Russian military action has been disproportionate and inconsistent with its peacekeeping role, as well as incompatible with the principles of peaceful conflict resolution set out in the Helsinki Final Act, the NATO-Russia Founding Act and the Rome Declaration. We call on Russia to take immediate action to withdraw its troops from the areas it is supposed to leave under the six-principle agreement signed by President Saakashvili and President Medvedev1. The Alliance is considering seriously the implications of Russia’s actions for the NATO-Russia relationship. In 2002, we established the NATO-Russia Council, a framework for discussions with Russia, including on issues that divide the Alliance and Russia. We have determined that we cannot continue with business as usual. We call on Moscow to demonstrate – both in word and deed – its continued commitment to the principles upon which we agreed to base our relationship.

We reaffirmed our commitment to the decisions taken by Heads of State and Government at the Bucharest Summit in April 2008, including those regarding Georgia’s Euro-Atlantic aspirations, and we will continue our intensive engagement with Georgia to address in December the questions pertaining to its Membership Action Plan application, taking into account developments until that time.

Tel: +32 (0)2 707 50 41 - Fax: +32 (0)2 707 50 57
press@hq.nato.int - http://www.nato.int