Розкол між Сходом і Заходом у європейському масштабі – одвічний перманентний процес, який унаслідок краху тоталітарної системи у Східній Європі від початку 90-х років минулого століття трохи пригальмував і протягом наступного десятиріччя перебував у достатньо млявій фазі, – набув нового дихання від часу трояндової грузинської та помаранчевої української революцій. Відпочивши й набравшись сил, цей процес вийшов на якісно новий виток ескалації. Мюнхенська промова Путіна та російсько-естонська пам’ятникова ворожнеча окреслили нові обрії євро-азійського протистояння. 9 травня у вітанні російським ветеранам із нагоди Дня перемоги у Другій світовій війні президент Росії порівняв сучасну Америку з фашистським Третім Райхом. Погодьтеся, це напрочуд екстравагантно. З іншого боку, дуже знаковою виявилася фундаментальна стаття Юлії Тимошенко “Стримати Росію” в американському журналі Foreign Affairs, просякнута реальною тривогою за майбутнє Європи внаслідок реваншистських планів Росії. А більш ніж холодний саміт у Самарі нагадує зустрічі західних лідерів із лідерами СРСР часів холодної війни. Тобто все стало на свої місця. Знамените “Захід є Захід, а Схід є Схід, і ніколи вони не зійдуться” звучить сьогодні як ніколи актуально. Укотре порушувати питання нашого, власне українського позиціонування щодо європейських цінностей змушує нетрадиційна риторика Партії регіонів, яку буквально прорвало останнім часом. Усе ж помаранчева революція принесла якісь позитивні наслідки і для Сходу України? “Європа” і “європейськість” стали улюбленими словами регіоналів, а Тарас Чорновіл стверджує, що “Янукович більш проєвропейський політик, аніж Ющенко та Тимошенко”. Чи це часом не нова передвиборна “фішка” “економічно стабільного уряду”, спрямована на “відкушування” частини “помаранчевого” електорату на позачергових парламентських виборах? А як же тоді на це подивиться рідний совковий електорат, якого десятиліттями виховували в дусі, що все західне – це породження пекла? Корені одвічної ненависті нашої рідної Антиєвропи до Європи завжди лежали на поверхні. Жебрацький тоталітаризм органічно мусить ненавидіти багату демократію, бо тоталітаризм завжди залишається бідним, а демократія завжди є багатою. Це одвічна ворожнеча ледачого алкаша до доброго та працьовитого господаря. Для цього ледачого алкаша головна ідеологія – єврофобія та євроатлантофобія. Зрозуміло, що ледар завжди заздритиме доброму господареві й бажатиме, щоб у того здохла корова – це крик відчаю і квінтесенція безсилля Антиєвропи стосовно багатої та могутньої євроатлантичної цивілізації. Як може ледар нашкодити господареві? Лише пустивши півня під стріху стодоли чи отруївши курей або поваливши хмарочоси Всесвітнього торговельного центру? Але чи можна подолати потужну цивілізацію, яка має десятки трильйонів річного ВВП і де лише один штат Техас чи маленька Голландія виробляє промислової продукції більше, ніж Росія чи весь арабський світ разом з Африкою або вся Східна Європа? До того ж азійська Антиєвропа є значно більш роз’єднаною, на противагу спільній євроатлантичній англо-саксо-греко-романській християнській цивілізації, а розбіжності з деяких, навіть дуже важливих питань світової політики серед суб’єктів цієї цивілізації, лише зайвий раз доводять, що демократизм – головна її ознака. Антиєвропа, до якої на нинішньому етапі історії внаслідок розколу, спричиненого помаранчевою революцією, можна сміливо зарахувати ту частину України, де справно голосують за регіоналів, комуністів і Вітренко, попри всю свою ворожість і заздрісність до Європи, все ж таки завжди прагнула бодай доторкнутися до чогось європейського. Ми завжди підглядали у шпаринку в залізній завісі, хтиво облизуючись. Адже всім, що можна зарахувати до плодів цивілізації, ми завжди завдячували Європі; буквально все, що бачимо навколо себе та чим ми користуємось у повсякденному житті, прийшло до нас звідти: електрична лампа, годинник, телевізор, відеомагнітофон, станок для гоління, калькулятор, фотоапарат, телефон, зливний бачок у туалеті, кулькова ручка, автомобіль, покрій одягу, книга, комп’ютер, CD-програвач та, врешті, – елементарний конверт… Навіть найвідвертіші ідеологічні комуняки у своїх найпотаємніших мріях плазували перед “загниваючим Заходом”. Один комсомольський “вожак” у середині сімдесятих років сором’язливо на вушко випитував у мене, де можна придбати “ворожі” американські джинси. Натхненні ідеями марксизму-ленінізму партійні та комсомольські начальники билися в чергах за кавалком імпортного мила, шампунем чи парфумами, які “викидали” у вестибулях закритих партконференцій, куди не допускали простих “будівників комунізму” на гарматний постріл. Проклинаючи Захід, вони намагалися хоч щось найменше й навіть найгірше від нього відлизати. Московські комуністи – запеклі вороги Заходу та їхні прихвосні в усьому СРСР вклонялися кожній смердючій імпортній шматі, платівці, програвачеві, телевізору, розуміючи: все найкраще створюють на Заході, а натхненні ідеями великого Лєніна “трудящі великої країни” виробляють усілякий металобрухт і непотріб. 14 лютого 1990 року представники Книги рекордів Гіннесса зафіксували в Москві найдовшу в світі чергу до ресторану “Мак Доналдс”. Совковий піпл годинами вистоював, аби стати причетним до західної цивілізації, з магічним трепетом проковтнувши, ніби причастя, шкідливе американське канцерогенне харчове лайно. Ось уся сутність совкового “низькопоклонства перед Заходом”. Шизофренічна традиція Антиєвропи, яка сповідує російську культурну ідею, проклинає Захід, а водночас поклоняється всьому, створеному на Заході, – не нова, вона походить від Достоєвского. Фьодор Міхайловіч, бризкаючи слиною на всіляких “чухонцев, нємчішек і полячішек”, мріяв припасти до “священних каменів Європи”. Вочевидь, російський геній не розумів, що ті ж чухонці та німчики і є творцями цих самих європейських “священних каменів”. Кожен євразієць приміряє європейськість і євроатлантичність на себе: хтось марить священними каменям Європи, а хтось імпортними шматами, мобілами чи гамбургерами.
Главная страница 
Розкол між Сходом і Заходом у європейському масштабі – одвічний перманентний процес, який унаслідок краху тоталітарної системи у Східній Європі від початку 90-х років минулого століття трохи пригальмував і протягом наступного десятиріччя перебував у достатньо млявій фазі, – набув нового дихання від часу трояндової грузинської та помаранчевої української революцій. 
