Начало » 2007»Май»11 » Таллін проти Москви. Український урок
Таллін проти Москви. Український урок
2:36 PM
Що насправді відбувається в Естонії? Це питання задає собі кожен, хто не звик довіряти російським засобам масової інформації, які останнім часом розв’язали справжню інформаційну війну проти суверенної Естонської держави. Справді, якщо вірити російським та деяким вітчизняним телеканалам, то складається враження, що уряд Естонії, ухваливши рішення про перенесення з центру Талліна в інше місце пам’ятника радянському солдату, вдався майже до акту вандалізму. Масові протести у Талліні, Москві та антиестонські випади у Києві, що їх час від часу транслюють електронні ЗМІ мають одну мету: засудити естонську владу за її начебто негуманний та несправедливий вчинок супроти історичної пам’яті російськомовного населення Естонії та тих росіян, які вважають, що мають право вказувати естонцям де і які пам’ятники слід їм споруджувати чи переносити у Талліні. Сьогодні важко сказати, наскільки інформаційна атака Москви була результативною у самій Естонії, але на просторі нинішнього СНД вона, без сумніву, досягла своєї цілі: в очах багатьох людей Естонія постала у непривабливому світлі. У ситуації, коли під впливом ЗМІ суспільна думка спрямовується лише в один бік, важливо почути аргументи іншої сторони, зрозуміти логіку поведінки естонської влади, врешті самих естонців. Передусім треба наголосити, що рішення про перенесення пам’ятника “воїнові-визволителю” було ухвалене естонським урядом на виконання закону Естонії “Про заборонені споруди”. Іншими словами, це було законне рішення, яке належало виключно до компетенції виконавчої влади Естонії. Не відповідає правді, що такі дії влади не підтримали чи засудили усі “прогресивні” сили цієї маленької країни. Навпаки, більшість провідних партій Естонії, незалежно від своєї ідеологічної спрямованості були одностайними у своїй підтримці урядового рішення. Наприклад, “ліва” соціал-демократична партія Естонії, яку важко запідозрити в естонському націоналізмі оприлюднила заяву у якій підтримала швидкі дії уряду з демонтажу пам’ятника в Талліні та заходи щодо наведення у місті порядку. Водночас у згаданій заяві зазначається, що партія “висловлює жаль з приводу того, що події 26 квітня закінчилися мародерством та насильством”, а також закликала “громадян до спокою, не заважаючи на різні оцінки того, що відбулося у столиці”. Власне, основною причиною конфлікту, що призвів до загострення естонсько-російського протистояння є різне бачення сторонами подій, що відбувалися на естонській землі у роки Другої світової війни. Оскільки “оцінка” цих подій з боку Російської Федерації давно відома і широко розрекламована у ЗМІ зупинимося на аргументах естонської влади, які, на жаль, маловідомі широкому загалові в Україні. Думаю, що у зв’язку з цим цілком доречно надати слово президенту Естонії Томасу Хендріку Ільвесу, який ще у лютому, оцінюючи ситуацію довкола “Бронзового солдата” та неадекватної поведінки Росії сказав наступне: ”Росія з її 140 мільйонним населенням несподівано відчула себе зневаженою з боку Естонії, населення якої ледь перевищує мільйон чоловік. Москву обурив той факт, що естонці насмілилися пригадати свою історію. Проблема в тому, що не визнано того факту, що радянський режим вбивав і тероризував людей в багатьох країнах, зокрема Естонії. Наголошуючи на визволенні Естонії від нацистів, Москва забуває, що для естонців, латишів, литовців та поляків це означає сотні тисяч депортованих, десятки тисяч убитих людей. Для нас СРСР символізує саме ці злочини, а не визволення від фашизму”, - заявив глава естонської держави. Президент також відзначив, що пам’ятник “Бронзовому солдату” у центрі Талліна “зневажає почуття естонців, оскільки це монумент масовим злочинам”. “Можливо це неприємно слухати, але для свідомості естонців цей солдат символізує депортації, вбивства, розвал країни, а неї її визволення”. Водночас президент не вважає, що в Естонії порушуються права національних меншин. Адже про це крім росіян ніхто не заявляє, а естонський закон про громадянство “набагато ліберальніший, аніж в інших країнах”. Очевидно, що висновки та висловлювання президента Естонії можуть багатьом не сподобатися, насамперед росіянам, комуністам та соціалістам радянського зразка, іншим соціальним групам, які так і не змирилися із розпадом Союзу та руйнацією ідеологічних міфів, які він так довго плекав і культивував. Але в даному випадку це немає жодного значення, оскільки глава естонської держави єдиний, хто уповноважений висловлювати думку свої нації і держави. І до його слів необхідно ставитися, принаймні, з розумінням і повагою. До речі, наскільки висловлювання Томаса Хендріка Ільвесу віддзеркалюють думку естонців можна судити із висловлювань інших естонських політиків, погляди яких не транслюють російські та, на жаль, українські ЗМІ. Скажімо, колишній посол Естонії у Росії Март Хельме, оцінюючи епопею із “Бронзовим солдатом” та безчинства, що їх у центрі Талліна творили проросійські сили заявив: “За ідеєю тут треба говорити не щодо “Бронзового солдата”, чи про те, що ми зробили правильно, а що неправильно. Тут слід говорити саме про Росію, про те, що понад п'ятнадцять років вона використовує проти нас брехливу, наклепницьку та вимагацьку політику...” Але ще гірше, на думку Хельме, буде курс, який візьме на озброєння Кремль після 2008 року: “Не мине й два роки, як в особі Росії ми матимемо справу з найжахливішим терористичним режимом у світі, експортером тероризму, поруч із яким різноманітні ХАМАСи і “Аль-Каїди” померкнуть”, - передрікає колишній посол. В ім’я справедливості треба зазначити, що такі погляди в Естонії поділяють чимало її громадян, але їх думку ЗМІ ігнорують. Характерним є те, як відреагувала Україна на події в Естонії. Міністерство закордонних справ виступило із заявою про невтручання української сторони у справи суверенної Естонії. Натомість деякі політичні сили активніше відгукнулися на естонсько-російську “холодну” війну. Як і передбачалося, усі проросійські угрупування однозначно засудили уряд Естонії, а найбільш маргінальні, а значить радикальні сили вдалися до провокацій біля посольства Естонії в Україні, наслідуючи у такий спосіб своїх “старших братів” у Москві. Також впадає у вічі відсутність реакції на естонські події з боку двох головних суб’єктів нинішнього політичного протистояння, зокрема “Нашої України” та БЮТ. Як правило, миттєво реагуючи на будь-які міжнародні та внутрішні події щодо політичної ситуації в Україні, вони не вважали за необхідне швидко, чітко й недвозначно заявити про своє ставлення до того, що відбувається в Естонії, де, до речі, проживають чимало наших земляків. Найпростіше пояснення такої політичної індиферентності – майбутня виборча кампанія, і відповідно боязнь втратити голоси тих виборців, які можуть засуджувати демонтаж пам’ятника у Талліні. Однак існують глибші причини “байдужості” українського політикуму до того, що відбувається в Талліні та Москві. Якщо російське суспільство практично одностайне в своєму осуді політики естонського уряду, то українське своєю одностайністю похвалитися не може, оскільки не знає не лише історії балтійської держави, а й не має “українського” погляду на власне минуле. Іншими словами, Україна вкотре стала заручником неспроможності із позиції незалежної держави давати консолідовану оцінку історичним подіям, пов’язаним із Другою світовою війною. А тому український урок протистояння на естонсько-російському “фронті” полягає у тому, що він вкотре розбиває аргументи тих вітчизняних політиків, які вважають, що питання власної історії на тлі економічних, соціальних і політичних викликів сьогодення є неактуальними. Насправді з року в рік “гострі” сторінки історичного минулого стають для України каменем спотикання у вирішенні нагальних внутрішніх та міждержавних проблем. Так було, коли українська влада ледь не вибачилася за українсько-польську війну на Волині у 1943 році, з усіма негативними наслідками, які б з цього випливали. Так було під час суспільної дискусії про визнання Голодомору геноцидом української нації, коли провідні політичні партії в Україні ставили під сумнів те, що давно зрозуміли у світі. Не важко передбачити градус суспільної напруги, коли у жовтні цього року відзначатиметься чергова річниця створення Української Повстанської Армії. Врешті-решт, треба зрозуміти, що шлях, який сьогодні проходить естонська нація, пізнаючи правду про своє минуле та відстоюючи власну національну гідність, неодмінно колись проходитиме й Україна. І тільки від неї залежить, щоб “естонський синдром” не проявився в Україні у таких масштабах і формах як це було у Талліні. Для цього потрібно небагато: навчитися захищати своє минуле й з повагою ставитися до історії інших народів, у даному випадку – естонського.
Главная страница 
Що насправді відбувається в Естонії? Це питання задає собі кожен, хто не звик довіряти російським засобам масової інформації, які останнім часом розв’язали справжню інформаційну війну проти суверенної Естонської держави. Справді, якщо вірити російським та деяким вітчизняним телеканалам, то складається враження, що уряд Естонії, ухваливши рішення про перенесення з центру Талліна в інше місце пам’ятника радянському солдату, вдався майже до акту вандалізму. Масові протести у Талліні, Москві та антиестонські випади у Києві, що їх час від часу транслюють електронні ЗМІ мають одну мету: засудити естонську владу за її начебто негуманний та несправедливий вчинок супроти історичної пам’яті російськомовного населення Естонії та тих росіян, які вважають, що мають право вказувати естонцям де і які пам’ятники слід їм споруджувати чи переносити у Талліні. 
