Чому в масовій свідомості світової демократичної спільноти існує кричуща нерівноправність у пам’яті про жертви комунізму та нацизму? Жертв першого дедалі більше забувають, а жертв другого й далі скрупульозно документують, згадуючи їх при кожній нагоді. Попри те, що кількість жертв комуністів є набагато більшою. Незважаючи на те, що нацистський режим згинув далекого вже 1945 року, а народи колишнього Радянського Союзу та Східної Європи звільнилися від комуністичного панування менше двох десятиріч тому. А в деяких країнах світу, як от, наприклад, у Північній Кореї, злочини комуністичної влади тривають і зараз.

Ці питання поставив собі видатний сучасний французький історик, політолог та філософ академік Французької академії наук (Інституту Франції) Ален Безансон. Відповіддю є його книга «Лихо століття», з якою нині, завдяки самовідданій праці перекладача та упорядника видання Тараса Марусика, отримав змогу ознайомитися і наш читач.

Ця порівняно невелика за обсягом книга переповнена глибокими думками та узагальненнями. І відтак є необхідним читанням для кожного українця, який бажає глибше зрозуміти світ і країну, в якій живе.

Безансон доводить типологічну подібність двох найжорстокіших тоталітарних режимів ХХ ст. — нацистської Німеччини та комуністичного СРСР. Французький дослідник не просто констатує факти, а намагається докопатися до причин того, що сталося в ХХ сторіччі.

 

Генетична спорідненість тоталітарних ідеологій полягає перш за все в тому, що і комунізм, і нацизм проповідували встановлення «правильного порядку», «раю на землі», досягти якого можна тільки знищивши всіх ворогів. Відмінність полягала лише в тому, кого зараховували до тих ворогів. Для нацистів це були євреї та решта «нижчих» рас, а для комуністів — усі, «заражені» буржуазною ідеологією. Безансон переконаний, що комуністичний варіант тоталітарної ідеології такий самий небезпечний, а, можливо, ще й небезпечніший. Злочини нацистів скрупульозно пораховані й засуджені на міжнародному трибуналі в Нюрнберзі. Інакше з комуністичною ідеологією. Набула поширення думка, що комунізм є гуманним, позаяк апелює до ідеалів соціальної справедливості, але є ті, хто спотворює таку справедливу ідеологію (наприклад, Сталін чи Пол Пот). От і виходить, що нацизм проіснував лише 12 років, а комунізм і досі, після майже 100 років з часу заснування, залишається впливовим у низці країн.

1951 року 19-річний Безансон став членом Комуністичної партії Франції. Але вийшов з неї 1956 року після викриття злочинів Сталіна в доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. У своїй автобіографії вчений згадує, як йому було соромно і який гнів викликало усвідомлення того, що його обдурили: «Тоді як початкуючий історик я вирішив досліджувати історію Росії та СРСР, аби краще розібратися, що сталося зі мною».

Автор переконливо доводить, що злочини як нацистського, так і комуністичного режимів базувалися на відповідних ідеологіях та системах «моральних» цінностей, які, попри певні відмінності, були між собою генетично споріднені. Він досліджує гносеологічні, філософські, релігійні корені комунізму та нацизму, шукає (і знаходить) відповідь на питання, як могло статися, що в ХХ сторіччі ці антигуманні ідеології набули такого поширення.

«Нацистська мораль була менш заразною, ніж комуністична, — стверджує Безансон, — і розповсюдження морального нищення за нацизму було обмеженішим. «Нижчі» раси і раси «недолюдей» вбачали в цій доктрині неминучу смертельну загрозу і не могли спокуситися нею».

Ленінізм ще більшою мірою, ніж нацизм відкидає всі гуманістичні загальнолюдські цінності, вироблені людством протягом тисячоріч своєї історії. Нова людина по-комуністичному — це та, пише Безансон, «котра приймає нову мораль абсолютної відданості меті, котра пристрасно вправляється в тому, щоб вичавити з себе залишки старої моралі, яку пропонують «класові вороги» для увічнення свого панування. Ленін канонізував комуністичну етику. Троцький написав опус, заголовок якого промовляє сам за себе: «Їхня мораль і наша».
Щоб описати нову мораль, комунізм вживає слова із старої моралі: справедливість, рівність, свобода. Але зміст у ці категорії вкладається цілком інший, ніж дотепер. Усі ці слова, які слугують для вираження властивостей добра, стають знаряддям для єдиної мети — встановлення світового панування комунізму.

Комуністична фальсифікація добра глибша, ніж нацистська, «тому що злочин тут більше нагадує добро, ніж відвертий нацистський злочин, що дозволяє комунізмові поширюватися більше і торкатися сердець, які б відступили перед есесівським покликанням. Зробити гарних людей поганими — це, може, більш диявольська дія, ніж поганих людей зробити ще гіршими», — підсумовує Безансон. «Тієї самої миті, коли індивід приймає мову ідеології, він дозволяє, щоб разом з мовою викрали і його духовний світ, і почуття самоповаги. Навіть коли він випадково спіткнувся і впав у яму офіційної фразеології, віднині він — уже частина ідеології, він уже вступив, сказати б, у договірні стосунки з дияволом… Мова комунізму — це влада комунізму».

Для українського читача особливо важливими є ті місця книги, де французький дослідник торкається Голодомору в Україні. «Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду — другого в нашому столітті після вірменського; третім став геноцид єврейський», — пише автор. Він переконаний, що мета цієї нелюдської акції полягала не в бажанні зламати опір селянства, оскільки колективізація вже зламала його, а в намаганні покласти край національному існуванню українського народу.

Порівнюючи нацистський Голокост та більшовицький Голодомор, Безансон пише: «Треба опиратися спокусі розглядати одну смерть як жорстокішу за своєю природою, ніж інша: на жодну з них неможливо подивитися зблизька. Ніхто не знає, що відчувала дитина, вдихаючи газ «циклон Б» чи вмираючи з голоду в українській хаті. Позаяк людей убивали за межами будь-якого правового поля, потрібно казати, що вони всі — й одні, й інші — загинули жахливо, тому що були невинними».

Торкаючись проблем переборення наслідків нацистського і комуністичного панування в тих країнах, які породили ці тоталітарні ідеології, Безансон нагадує: «Після повалення нацистського режиму, амністії не було. Злочинців судили й оголосили їм вирок. Усю Німеччину спонукали скласти гігантський іспит сумління, зректися того, що в її історії та мисленні могло підготувати катастрофу. Це сталося тільки ціною певних мук німецької душі й занепаду її творчих здібностей. І за те, що цей розбитий, напівзнищений, поділений навпіл і зганьблений народ долав відчай і, прийнявши покарання, знову брався до роботи, він гідний захоплення. Швидке відродження Німеччини після 1945 року і тривала стагнація Росії після 1991 року безперечно пов’язані з нарешті віднайденим смиренням першої і пихою другої».