Представлення, знайомство світу зі створеним шедевром практично ніколи не було одноактовою дією. Що глибиннішим за суттю та формою був створений текст, образ, симфонія, то довше і складніше він входив до світового простору, а ще важче – до простору людської душі та свідомості. Це був об’ємний і дуже тривалий процес, що самоздійснювався одночасно в багатьох вимірах і площинах, кількість яких годі було лічити. Так відбувалося тому, що оригінальний і справжній витвір був уже за своєю суттю більшим і глибшим за той простір світу й людини, що існував до його появи, а тому входження в нього було надзвичайно складним, а часто трагічним процесом. Хоча є великою помилкою говорити, ніби народжений витвір після відокремлення від душі свого автора та початку самостійного життя має потребу якоїсь пропаганди чи реклами. Геніальність і повноцінність шедевра визначає його самодостатність, що заперечує будь-яку потребу у схваленнях чи гучних рецензіях, накладах тощо. Але ця самодостатність може бути проявленою і реалізованою тільки в просторі людського духу та свідомості, навіть якщо цей простір складатиметься з кількох осіб. Тому, входження твору в таку сферу є життєво необхідним актом у прямому значенні слова, а водночас процес “перетину кордонів” мусить відбутися в гострий і безкомпромісний спосіб, бо будь-яка компромісність із будь-чим у цьому випадку здатна порушити глибинну суть і вартість твору. Можливо, таке розуміння того етапу творчості, що відбувається після “поставленої крапки”, дозволить нам чіткіше зрозуміти, чому генії та їхні твори є прийнятими людством тільки після кількох десятків (сотень) років. І невідомо ще скільки має минути часу, щоб створене стало зрозумілим. Проте ще важливішим у такому процесі стає дозрівання людства до генія. Через певну кількість років для розвинутих цивілізацій цей процес – зрозуміння і дослідження творчості та послань свого генія – стає сакральним актом. Бо коли нація дбає про свій культурний генофонд і, власне, культуру, то розшифрування і прийняття мистецьких кодів від своєї духовної еліти має відбуватись у найскрупульозніший і поважний спосіб. Але особлива увага, повага та трепет мусить бути перед осягненням текстів тих геніїв, які є знаковими і символічними для національної духовності. В українській культурі такими є, безперечно, Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка. Проте досі Україна не спромоглася навіть видати в повному обсязі їхню творчу спадщину, не кажучи вже про здійснення глибоких досліджень їхніх творчих послань і пророцтв. Наприкінці квітня в Києві відбулася офіційна презентація фундаментальної історико-культурної праці відомої української письменниці та філософа Оксани Забужко “Notre Dame D’Ukraine. Українка в конфлікті міфологій” – дослідження світогляду та творчості Лесі Українки. На початку травня книжка з’явилася у львівських книгарнях, за тиждень по тому в наукових і письменницьких колах почався процес її “сприйняття”, який буде, вочевидь, тривалим. Але вже можна відкрито та сміливо стверджувати: ця праця є першим, повним, фаховим і єдиним дослідженням творчості та світогляду Лесі Українки (тут мені хотілося написати “часів незалежної України”, але то була б неправда, оскільки жодного фахового дослідження творчості великої письменниці не було й за радянських часів). До слова – хронологічно “найсвіжіший” радянський 12-томник, присвячений Лесі Українці, видали наприкінці 1970-х років (!), він містить неймовірну кількість помилок, а його літературні рецензії – взагалі поза критикою. Таким чином, іронізує Забужко, це єдине на сьогодні “науково-критичне видання” є критичним щодо самої Лесі Українки”. Знаково, що у львівській пресі досі не з’явилося жодної фахової рецензії на книгу. Натомість ця книга, за словами Оксани Забужко, “заключна частина інтелектуального роману, перші дві частини якого були присвячені Тарасові Шевченку й Іванові Франку” – є справді фундаментальною за змістом і своїми науковими інтерпретаціями. А головне – за глибиною осмислення геніальності Лесі Українки – крізь її текст і стать – на тлі осмислення всієї нашої постколоніальної літератури та культури загалом. Прочитання Лесі відбувається через прочитання всієї української ментальності чи, точніше, навпаки – прочитання цілісної зрілості поетеси – на противагу нашому чуттєвому та світоглядному інфантилізму, спричиненому 200 роками імперського панування над нашою культурою. А чи не інфантилізмом постколоніальної культури є той штучний, закам’янілий міф про Лесю, що витворили нам зі шкільної парти? Міф про хвору, безрадісну (!), нещасну (!), але (!) талановиту дівчину (!) “яка героїчно перемагає обставини і пише, як “одинокий мужчина” (!). Міф про патріотку, що не вгаває в боротьбі за загальнокультурні цінності, гідне життя людини, її високу честь і гідність – штампи та кліше з радянських підручників, які бездумно чи, може, навмисно перенесли в підручники незалежної України. Вивчаючи декілька Лесиних юнацьких поезій про те, що “слово не твердая криця”, школярі та студенти хіба що в самоосвіті випадково натрапляли на її “листи, що пахнуть зів’ялими трояндами”, на її вогненну Міріам, яка “не з жалю, і не з жертви, а з любові…” є уособленням такого світу, про який не знає вся європейська література. Леся Українка хворіла на сухоти, але той біль ніколи не зрівнявся б із тим, як могла боліти, світитися, плакати, радіти її душа. Вона не мала багато звичних радостей, однак аж ніколи не була безрадісною, а тим паче нещасною. На думку Оксани Забужко, міф про Велику Хвору створили абсолютно свідомо, як “форму реакції колоніальної культури на “внутрішнє дисидентство” своєї дочки – своєрідною українською версією приборкання непокірної”. А крім того – наголос на первинності тіла давав право на визначення вторинності духу. Ще однією міфологемою є безстатевість Лесі Українки. За незаперечності своєї геніальності Леся Українка не могла бути відкинутою за статевою ознакою, а тому, щоб бути прийнятою, мусила стати “одиноким мужчиною”. Хоча насправді була передусім жінкою, і образність і слово, її метафора й поетика проходили крізь усю її тілесність, її жіночу сутність і її любов. Для нас вона дотепер безтілесна, бо літературознавці ніколи не брали до уваги її стать, і це сам собою дивовижний факт. Найбільше, що їй дозволили критики, – це “ідейну дружбу з Мержинським, який боровся за трудові інтереси народу”. Вона не була його ідейним партнером, вона разом із ним сходила у смерть, аби померти якщо не для нього, то з ним. Її душа пройшла межею інших світів, її душа і слово стали справжніми пророцтвами, переживши цю любов (ті, хто визнав зв’язок Лесі Українки та Сергія Мержинського як щось більше, ніж дружба, наголошували, що він її не кохав. І хоча їхнього листування не збереглося, проте з багатьох життєвих учинків Сергія Мержинського бачимо, що Леся Українка була для нього найдорожчою людиною у світі). Вона не була хворою безтілесною дівчиною, вона була справжньою і сильною, слабкою, вразливою, геніальною жінкою, її жіночність визначала і власну долю, і творчість. Чи пробували ми колись отак читати Лесю Українку? Поза межами її інтимності й любові, бо це все було лише її, а все ж – крізь ніжність її душі? Крізь світ Жінки, а не трудової натхненниці, нещасної хворої ets. Чи пробували ми взагалі читати її – не тільки за шкільною програмою й не тільки на університетських кафедрах? У своїй передмові до Notre Dame D’Ukraine Оксана Забужко писала, що цю книжку прочитає, може, із сімсот українців, не більше. Решта, вочевидь, дивитиметься вечірні новини. Новини, зроблені з політичних істерик і спортивно-футбольних перемог.
Главная страница 
