Їх зрозуміти можна. Це я про наших східних сусідів. Може, ця Побєда – це взагалі єдине, що в них залишилося із того, чим вони ще можуть пишатися. Правда, що далі від травня 1945-го, то більше знаходиться ветеранів. Але й то слава Богу! Добре, що знаходиться, а не навпаки. Словом, усе в найкращих традиціях: місяць “до” і місяць “після” безкінечні серіали про війну впереміж з офіціозом, піар-акціями тощо. Постімперський синдром, скажете. Можна пояснити і так. І нехай би собі, як кажуть, чим би дитя не бавилось. От тільки у свої ігрища вони і нас утягують. Хоча для нас тота їхня Побєда, якщо все пригадати, – лиш епізод у війні, що на Заході України тривала ще принаймні п’ять років… Мовляв, усіх “освободили”! Бо хіба ж може бути солодша локшина на вуха для бідного та безправного російського обивателя? І ту локшину вони вже жують і жують. А з іншого боку, може, тому й жують, що не хочуть нагадувати, що самі все те й почали. Що спершу разом із нацистами Європу поділили, а потім устелили трупами. Гнали людей на забій, як худобу. Без зброї й навіть обмундирування. Як згадував мій тесть Пилип Онисимович, якому під Яссами відбило ногу: в чому з дому забрали, в тому й погнали на ворожі кулемети – такого в жодному фільмі я поки що не бачив. А після 45-го на зміну нацистсько-німецькій окупації Східної Європи прийшла більшовицько-російська – от і вся правда про війну. Вочевидь, саме за це їх усі “визволені” й люблять. І литовці, й естонці, і поляки, і чехи, й угорці… Тобто всі народи, які мають розвинене почуття національної гідності, з великої любові їх, урешті-решт, спекалися. От тільки нас, українців, вони й досі визволяють і разом із місцевими “стрибками” влаштовують під Києвом “зарніци”. Та що казати, коли ми навіть такі бойовички, як “Дев’ята рота”, де головного героя впродовж усього фільму називають не інакше, як “хохлом” (просто прізвисько в нього таке!), сприймаємо цілком нормально. І, здається, виконавець цієї ролі (він же постановник фільму) Бондарчук-молодший цим “поганялом” навіть хизується. Хоча як би він інакше, навіть як син знаменитого режисера, зміг вижити в Москві, якби не відгукувався на “хохла”? Нас там по-іншому і не називають. Але що тут скажеш, якщо навіть наш Президент на київській презентації дякував Бондарчукові-молодшому за це кіно. А я собі подумав: от було б, якби протягом усього фільму героя називали “москалем” або “кацапом”, до того ж фільм був українською мовою, а за продюсера там виступив би якийсь російський Роднянський (той же Ернст). Тобто якби все було навпаки, чи дякував би їхній президент нашому режисерові за таке кіно на московській презентації? І чи взагалі така відбулася б? Серед новітніх російських серіалів трапляються і не зовсім погані, але не я перший помітив, що українець там якщо не шахрай чи негідник, то недоумок або клоун, а чи все вкупі. Ну, а якщо вже зовсім нема де пришити, то хоч кнура, а таки назвуть Тарасиком й упхають у літак до союзників (“Перегон”). Хто бачив, мав із чого реготати, коли американці того кнура Тарасика зі свого літака випихали, а “рускі”, навпаки, запихали. Не сумніваюсь, що автори кіна цим епізодом неабияк натішилися, а який підтекст! Як і в тих “зарніцах”, коли приїздять із Москви дорослі дяді, позичають із кіностудії ім. Довженка амуніцію і “штурмують” під Києвом німецькі міста. Буфонада, шоу! І все це перед камерами й одразу ж у свіжі теленовини. Лише питання, а чому не в Німеччині чи десь під Москвою?.. Зрозуміло, німці в себе не дозволять. А в Підмосков’ї їм, мабуть, просто не цікаво. Бо тоді вийде, що недоумки не ми, а вони. Це все одно, що польські “крилаті” гусари щоліта брали б московський кремль і садили Лжедмитрія на трон десь у полях під Пулавами. Пригадую, влітку 1991-го “Комсомолка” заходилася піарити похід молоді в Галичину слідами “Брусиловського прориву”. Тобто хотіли інсценізувати те, що для львів’ян закінчилося катастрофою, закриттям українських газет, висиланням інтелігенції углиб Росії тощо. Але чи то пріснопам’ятне ГКЧП їм завадило, чи ще щось, утім похід той так і не відбувся. Зате тепер їм ніщо не заважає. А може, і нехай собі, якщо їм так хочеться. Наша ж бо хата завжди скраю! Може, хоч кіностудія на оренді амуніції заробить – і то добре. Бо ж фільмів, а тим паче – українських, там давно не знімають. А нам залишається просто забити на все це і читати приколіста Скрябіна. “Я, “Побєда” і Берлін” – повістину з такою назвою видав нещодавно Кузьма. Герой його оповіді за двісті долярів придбав купу раритетного брухту під назвою “Побєда”, щоб поміняти його в далекій Німеччині на менш архаїчне авто. А чом не вихід? На іржавій “Побєді” й у Берлін!.. Нічогенька книжечка, рекомендую.
Главная страница 
Їх зрозуміти можна. Це я про наших східних сусідів. Може, ця Побєда – це взагалі єдине, що в них залишилося із того, чим вони ще можуть пишатися. 
