У Станіслава Єжи Лєца є чудовий вислів із “Непричесаних думок”, який, одверто кажучи, можна було б вивісити замість банерів на обох київських Майданах, там, де час од часу збираються прихильники позірно антагоністичних вітчизняних середовищ. Цей вислів звучить так: “Коли міф зіштовхується з міфом, зіткнення буває геть реальне”. Схильність українців до міфологізації й навіть сакралізації власних провідників тепер зазнала відчутної ревізії, принаймні хотілося б, щоб нарешті наша легковірність не заходила аж так далеко. Як і цілком щире бажання вбачати в милозвучних словесних конструкціях офіційних рупорів влади істину в останній інстанції. Бо той же Лєц провокаційно, зате цілком резонно стверджує, що “помилка стає помилкою, народившись як істина”. По суті, коли йдеться про глобальний конфлікт українського масштабу, то мусимо визнати: його головне міфологічне начало лежить у площині єдності антагоністів. Це виглядає парадоксально, але так воно є, коли зауважити, що і Янукович, і Ющенко виступають за окремішність України як держави, як суб’єкта міжнародних стосунків, зобов’язань, а особливо – світового економічного комплексу. Інша річ, що вони мають різні погляди на шляхи досягнення цієї мети: Президент волів би здійснювати поступ України ліберальним шляхом, прем’єр орієнтується на докорінно інший принцип державного капіталізму, зразком якого й оскоминою, набитою від агресивного та почасти дилетантського піару, стали представники так званих “азійських молодих гігантів” – Китаю, Малайзії, Сінгапуру, Тайваню. Зауважу, що далекосхідний приклад зазнає доволі суттєвих корекцій, перейшовши до України через російський терен, і тому в практиці уряду антикризової коаліції чимраз відчутнішими стають симптоми “керованої демократії”. Міф другий полягає в тому, що Україна заповзялася реформувати систему державної влади, як зазвичай, не обміркувавши своїх нинішніх потреб, ба більше – не оцінивши готовності еліт до таких кардинальних змін. Надмірне захоплення прикладами сусідів по Старому Світу, зокрема парламентськими республіками, зіграло злий жарт з артикуляторами європейського вектора, які ніколи не були адептами цього устрою. Навпаки, Мороз і ліва Ко зуміли обвести довкола пальця багатьох спраглих до влади діячів, фактично протягнувши під барвистою обгорткою “парламентської республіки” ідею “країни Рад”. Серед ошуканих – не тільки “помаранчеві”, Януковичеві з регіоналами теж не варто надто втішатися своїм союзником, бо проект його змін до Конституції виб’є з їхніх рук чимало важелів і ресурсів. Таким чином парламентська візія цілком імовірного майбутнього держави виявилась успішно скомпрометованою послідовниками марксизму-ленінізму, а рикошет від цієї “стрільби по горобцях” ударить і по візії європейської будуччини держави. Міф третій і найнезбагненніший – вибори як панацея від усіх суспільних недуг. Загал мав би усвідомити, що дочасна парламентська кампанія потрібна не йому (принаймні її доцільність не є аж надто конечною), а власне тим, хто впродовж ось уже кількох місяців провадить велелюдні атракції на столичних майданах, веде безплідні перемовини з метою виторгувати для себе і статуси, і повноваження, і важелі впливу. Цілком природним і зрозумілим видається їм такий спосіб гаяння дорогоцінного часу, цілком виправданими є їхні надії позбутись у процесі гарячих політичних ігрищ зайвих фігурантів у парламенті. Ставки надто високі, ризик надто фатальний – але міфотворці розуміють ці ризики специфічно, проектуючи їх лише на власні персони і власні потреби. Те, що “зіткнення міфів” може перетворитися на реальність, причому сумну та зловісну, реальність для всієї країни, якось не вписується в межі світосприйняття наших державців. Тоді спеціально для них – іще одна мудрість Лєца: “Міфи найвідданіше підтримують найманці”.
Главная страница 
У Станіслава Єжи Лєца є чудовий вислів із “Непричесаних думок”, який, одверто кажучи, можна було б вивісити замість банерів на обох київських Майданах, там, де час од часу збираються прихильники позірно антагоністичних вітчизняних середовищ. 
