Із давніх давен частина німецького народу мешкала на схилах Судетських гір, котрі лісистим пасмом простяглися на північному заході Чехії. Були вони працьовитими ґаздами-бауерами, вправними ремісниками, тямущими фахівцями, успішними підприємцями. Словом – правдивими німцями, які подовгу запрягають, натомість їздять потім напрочуд швидко.
Після розпаду Австро-Угорської монархії судетські німці були неприємно здивовані, раптом ставши громадянами Чехословацької республіки. Тевтонський гонор потерпав від такої “несправедливості”, та й слов’яни по кількох століттях підлеглості багато чого у своїй державі робили не вельми вправно, як на німецький штиб. Щоправда, особливих кривд своїм “арійським” співвітчизникам не чинили, радше навпаки. Дозволяли німцям обзаводитися власними політичними партіями, газетами, школами, навіть лікарнями. Йшли на поступки в питанні (не)вивчення та (не)використання державної мови... Ба навіть парамілітарні формування “для захисту німецького населення” створювати дозволяли, бо ж “нападати на вас ми все одно не збираємося”.
Після 1933-го не всі судетські німці стали палкими прихильниками фюрера. Проте невдовзі саме в руках прихильників опинилися кошти, оргзасоби, медійні потуги... Між них висунувся такий собі “ландфюрер” Конрад Генляйн, чия біографія до дрібниць нагадує біографії деяких чинних провідників “русского движения” в Криму. Генляйнівські молодчики із Sudetendeutsche Partei (SDP) тероризували чеських патріотів, державні установи в краї, але передовсім тих місцевих німців, які воліли бути лояльними до Чехословаччини.
Ландфюрер відкрито отримував інструкції з Берліна, з-поміж інших і таку: “Ставити чеській стороні дедалі нові вимоги так, щоб їх ніколи не можна було задовольнити”. Чеська влада, в багатьох інших питаннях мудра й розпорядна, стала на хибний шлях рачкування перед генляйнерами. Це тільки розпалювало їхні апетити та дезорієнтувало опонентів фашистів усередині німецької громади. Восени 1938-го після кількох збройних провокацій генляйнерів Гітлер прямо зажадав приєднання Судетів до Райху “з метою захисту співвітчизників”. Чехословаччина, маючи добре озброєне військо та потужну лінію прикордонних укріплень, пішла й на цю поступку, чим продовжила своє державне існування на неповні півроку...
Тобі, читачу, цей історичний екскурс не нагадав чогось близького й знайомого? Адже після новітнього Мюнхена (ох уже ці історичні паралелі – знову Мюнхен, арена невдалого путчу молодого Шикльгрубера та великої зради великих демократій...) та серйозних непорозумінь між Путіним і Лукашенком ціна України в московських стратегічних розкладах не могла не зрости! А основним знаряддям впливу на непокірливу сусідку кремлівський фюрер давно обрав п’яту колону... Й ось уже на конгресі в Санкт-Петербурзі “соотечественников” поставлено в один ряд з армією і флотом Росії (!), а “екстремал” Лужков відверто закликає українських громадян до виступів проти української держави.
А з іншого боку?..Чи зауважили ви, якою провокативною стала останнім часом тональність виступів промосковських сил в Україні? Якщо досі адепти “одержавлення” російської мови відстоювали нібито лише “рівноправність” її носіїв, то від минулого року вже звучать, навіть на законотворчому рівні, декларації, відверто дискримінаційні щодо української мови. А коли раніше донецькі райці у зверненнях до львівських колег називали цей край “оплотом гитлеровских пособников из ОУН-УПА”? Або севастопольські політикани насмілювалися далеко за межами свого міста плювати в обличчя українським патріотам заявами про те, що ось-ось уже вони житимуть із московітами в одній державі? А який безмір цинізму світився в очах Іуди, котрий це промовляв...
Мусимо відверто визнати, що потужні сили в нашій країні та поза її межами узгоджено працюють задля перетворення російських і російськомовних громад на місцевий варіант SDP. У кримській і деяких інших теренових громадах робота ця досягла вже неабияких успіхів. Перед українськими патріотами постає проблема не допустити найгіршого – монополізації реваншистськими угрупованнями та їхніми ландфюрерами політичного представництва відповідних громад... Я не дарма написав “перед патріотами”, оскільки немає надії на кволу державу та тотально засліплених користолюбством політиків.
Інакше кажучи, йдеться про помітну активізацію тих етнічних росіян та русофонів, які толерують Україну й не шукають розв’язання своїх проблем поза рамками її суверенітету. Таких – не одиниці. В російській громаді України існують величезні ресурси лояльності, здорового глузду, ба навіть українського патріотизму (тільки один приклад: автор законопроекту про виняткове застосування української мови в парламентських дебатах – етнічний росіянин), але... Одна лише федеральна цільова програма “Русский язык (2006-2010 гг.)” (а скільки таких програм втілюють нині в життя кремлівські стратеги!) заповідає нечувано щедре фінансування промосковських потуг на постсовєтському просторі. Себто генляйни знову при грошах і оргзасобах, а чим, натомість, диспонують їхні потенційні опоненти?..
В ідеологічній борні проти сучасних генляйнерів потужною зброєю могла б стати правдива історія їхніх попередників. Тим здавалося, що вони грають у безпрограшну гру: проти них – квола та поступлива слов’янська демократія, а за плечима – непоборна міць ІІІ Райху. Проте світову війну, що в ній генляйнівські турнери стали гарматним м’ясом вермахту, Райх таки примудрився програти...
В роки еміграції президент Чехословаччини Е. Бенеш, який напередодні війни всіляко догоджав знахабнілим генляйнерам, почав вимагати й, зрештою, таки домігся – від західних держав згоди на тотальну депортацію етнічних німців. Лідери інших слов’янських країн, однаково комуністи та демократи, запрагли зробити те саме на всіх територіях, які мали після війни опинитися під юрисдикцією цих країн, посилаючись на прецедент використання судетонімецької громади для провокування германської агресії... Виселення відбулося в украй жорстоких, фактично геноцидних формах; його не уникли ні правдиві винуватці нацистських злочинів, ні мирні поселяни, ні навіть активні антифашисти. Переможці намагалися затерти всі сліди багатосотлітньої присутності німців на “звільнених” теренах. Дотепер державні діячі тих країн, де відбувалися депортації, хоч які демократичні в будь-яких інших питаннях, категорично відмовляються навіть дискутувати про можливий перегляд цієї темної сторінки своєї історії.
Чи можливі тут аналогії з сучасною українською ситуацією? Адже уявити собі етнічну зачистку в Україні практично неможливо. Відверто скажемо, 99% галасливих борців проти “українського націонал-фашизму” сиділи б тихо, як миша в нірці, якби очікували реальної протидії... Однак “холодну війну” західним демократіям Путін уже оголосив, і аншлюс України (в будь-яких політичних формах) лише прискорить пряме зіткнення Євразії із Заходом, якому, далебі, є що втрачати в цьому змаганні. (На відміну, на жаль, від багатьох українців, зневірених у своїй недолугій незалежності, а відтак байдужих до її збереження.) Війна здатна швидко й фатально змінювати уявлення про межі дозволеного, а обкатка новітніх зачисних “технологій” триває в Росії повним ходом. Як пам’ятаємо, практику геноциду початково відпрацювали самі німці...
Повище – аж ніяк не погроза співгромадянам російського походження, але суворий аналіз реалій, що з його висновками найдалекоглядніші з них навряд сперечатимуться. Як і російські журналісти, які шукають в Україні політичного притулку; як невтішні друзі журналістки Політковской та майора Літвінєнка; як тисячі росіян, які в розпалі антигрузинської істерії виходили на вулиці з нагрудним значком “Я – грузин!”... Це попередження про спільну загрозу для всіх нас, яка вимагає такої ж спільної протидії.
Великий російський поет Боріс Чичибабін лишив по собі, зокрема, такі рядки:
С Украиной в душе я живу на земле Украины,
и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,
на лугах доброты, что ее тополями хранимы,
место есть моему шалашу.
…Місця стане й для значно фундаментальніших конструкцій, які засвідчують давню російську присутність на українській землі. Якщо тільки вчасно скажемо “Годі!” маніпульованим кремлівськими ляльководами генляйнам і генляйнерам... Саме задля запевнення цієї непідважуваної довічності мусимо перетворити українську землю на розжарену пательню під ногами проваторових й болдирєвих, грачів і каурових, левченків і міримських, усіх інших заклинальників “единого отечества”. Українців більше, ніж чеченців, і бодай частина їх нізащо не дасть затягти себе знову (не обманюйтеся беззубістю звироднілої “еліти”!) у московське ярмо. Історія застерігає – дослухаймося ж хоч раз до її грізних застережень!

Володимир Вітковський