Мов човен в море, запливає в ніч
спустошена, як вулик, Україна.
(Володимир Базилевський)

Медицині відомо два ступені шоку. При першому, порівняно легкому, людина, прийшовши до тями, запитує: “Де я?” При важкій формі шоку вона втрачає уявлення не тільки про час і простір, а й про власну особистість і, повертаючись до притомності, задає запитання: “Хто я?”
Становище, в якому перебуває українське суспільство, відповідає саме другому ступеню. Серед людей дедалі частіше звучать запитання: “Хто ми? Хто ми насправді?”
Ми – це народ, що його історія звела на території, яка простягнулася від Карпатських гір до Слобожанського “фронтиру”, від дрімучого Полісся до Чорного моря, народ, який природа наділила незліченними скарбами. Воістину могли б бути найбагатшими та найщасливішими на планеті. Бо, здавалося, не обділені ні розумом, ані талантами. Індивідуально або ж перебуваючи в іншій соціально-економічній системі (американській, канадській тощо), українці й справді успішні (втім у політичному житті будь-якої країни українська діаспора, на жаль, не є лідером), але разом, на власній землі… Чому?
Дивовижний парадокс: “…Складаючись із надзвичайно продуктивних, розумних і самодостатніх індивідів, слов’янська психокультура не спроможна інтегрувати їх у раціональний соціум. Іншими словами, вона продукує з розумних людей суспільство дурнів, і слово “дурень” не слід сприймати як психоінтелектуальну чи етичну характеристику. Це лише риса, що виявляє глибинний ентропійний дисбаланс суспільства” (Олена Донченко, Юрій Романенко).
“А над Гуляйполем світяться вишні… Нестор Іванович, Нестор Іванович: чому так вийшло?” – запитує Нестора Махна у своїй пісні композитор і співак Анатолій Сердюк. І мимоволі хочеться перефразувати ці рядки з вірша Л. Верьовки на сучасний лад: “А над Хоружівкою світяться вишні… Віктор Андрійович, Віктор Андрійович: чому так вийшло?” Але запитання це радше риторичне…
Україна нині перебуває у надзвичайно критичній ситуації, коли не лише доля суверенної держави, а й середовище її існування (насамперед ідеться про біосферу, яка щодня відчуває наслідки Чорнобильської катастрофи й ентропійної діяльності пост гомо совєтікуса) опинилися під загрозою. Довго тривати цей стан невизначеності не може. Державу лихоманить. Перед Україною невеликий вибір: або стати якісно новою соціально-політичною системою, або ж піти в небуття. Образно кажучи, мойра Атропос уже приготувала ножиці, щоб перерізати нитку української незалежності, нитку життя української нації: кількість населення в Україні неухильно зменшується, мільйони громадян шукають кращої долі в інших світах. Лихоманить Верховну Раду, куди масово подалася чернь, маргінали.
Зміцніла (не без допомоги, звісно, всіляких заморських і вітчизняних “радників”, численних “любих друзів”, добре вишколених представників “п’ятої колони”) соціально-економічна система (своєрідна Ретросистема) надалі рухається шляхом соціальної, економічної та моральної деградації.
Після 2004 року частина громадян України все ще живе революційними мріями, інша частина населення прагне реваншу. Перед нещасною країною маячать нові соціально-політичні кризи, небезпека дедалі глибшого занурення в євразійський простір, несумісний з офіційними проєвропейськими деклараціями високих українських посадовців. Тож не випадково Святослав Вакарчук тужливо заспівав: “Часи веселі настали, нас лишилось так мало, ну їх, брате, такі часи!” Не дає спокою класичне: хто і чому винен? Чому Болгарія та Румунія спромоглися через 17 років після розвалу “соціалістичного табору” визначитися з європейським курсом і таки встигли вскочити в останній вагон європейського потяга, а ми й далі перебуваємо в стані невизначеності: вступати до НАТО чи не вступати, рухатися до ЄС чи до ЄЕП, бути президентською державою чи парламентською, двоязичною чи україномовною, “чому нами керує зграя ідіотів, ні до чого не придатних, які не спроможні навіть організувати звичайну випивку в дешевому шинку? Як же ці ідіоти спромоглися сісти нам на шию?” (Л. Пітер і Р. Халл “Принцип Пітера”)…
Час аналітично й неупереджено замислитися над об’єктивними та суб’єктивними причинами небувалої кризи в країні, відтак спробувати відповісти на фундаментальне: чому так сталося?
Уже на початку 2005 року можна було зробити прикрий політологічний висновок. А саме: “систему політичної влади в центрі і на місцях радикально змінити не вдалося; як не було у нас, так і не виявилося в надбудові правової держави та всеукраїнської політичної нації, а в соціальному фундаменті зрілого громадянського суспільства й автентичної системи місцевого-регіонального самоврядування. У кінцевому підсумку країна залишилася системно кризуючою та полісемічно розколотою в етноісторичному, соціально-економічному, політико-культурному та геополітичному вимірах” (Іван Варзар).
Як влучно зауважив Володимир Скачко, в березні 2006 року в країні “фактично відбулися класичні вибори без вибору: перемогли тільки ті, кого народ України вже знає за попередньою діяльністю. Причому знає, чого вони можуть і, що головне – чого не можуть”.
Постсовєтське суспільство, яке перепало Україні у спадок від СРСР, – майже всуціль суспільство маргінальне, це суспільство, в якому впереваж верховодить чернь. Соціальні та національні зв’язки значною мірою розірвані, консолідації на рівні національної ідеї практично немає. Рівень побутової, соціальної культури, як мовиться, “нижче плінтуса”.
СРСР займав перше місце в світі за підготовкою спеціалістів, недостатньо освічених і малокультурних. Цей феномен совєтського суспільства наприкінці 80-х років минулого століття зауважив російський академік Л. Абалкін: “Погляньте на аудиторію плехановського інституту, де я читав лекції. Всі столи списані… Але ж там люди майже що з вищою освітою, які виросли в совєтському середовищі, за конкурсом (!) відібрані в інститут. Ні, це не свідоме шкідництво, це радше повна байдужість і, так би мовити, природне безкультур’я. А приїжджайте в Прибалтику! Я ходив у сільський клуб: білі фанерні меблі, п’ять років стоїть клуб – і жодного вирізаного “Коля + Маша” тощо. Значить, є якісь дуже складні соціокультурні явища в суспільстві, які потрібно враховувати, зокрема навіть національні особливості”.
Такі поняття, як культура й цивілізація, чомусь завжди плутають, водночас їхня суть суттєво різниться. До культури можна зарахувати розвиток писемності, літератури, мистецтва, навіть техніки й виробництва. Цивілізація, як випливає з буквального перекладу українською мовою, – громадянськість, це громадянське суспільство, суспільство, в якому не заперечують прав людини. Ми можемо говорити про високу культуру держав Стародавнього Єгипту, Китаю, імперії інків, але цивілізація цих держав, по суті, була нульовою, оскільки навіть понять про права особи в цих суспільствах не існувало. Так само можна говорити і про Росію. Вона була достатньо культурною, щоб сприйняти ідеї соціалізму, але не цивілізованою, аби вчасно розгледіти небезпеку, уособлювала ідею планового господарства та силоміць влаштованої справедливості. Тому провідником цієї ідеї і стала та частина суспільства, яка була достатньо культурною, щоб сприйняти її, але недостатньо цивілізованою, щоб відкинути.
На думку англійського соціолога Альберта Хаурані, бути маргіналом “значить жити у двох або більше світах одночасно й не належати до жодного з них, бути спроможним набувати зовнішніх форм, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, й навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність. Це означає не належати до будь-якого суспільства і не мати нічого спільного з суспільством. Це виявляється в почутті втраченості, в претензійності, в цинізмі, відчаї”.
Але це характеристика англійського маргінала. В Україні все значно складніше. Крім автохтонного маргінала, існує маргінал чужинецький (дарма, що народжений в Україні). Це той, котрий іще донедавна почувався “старшим братом (сестрою)”, який ніс “вищу” культуру молодшим родичам і якого після 1991 року враз охопило почуття втраченості та відчаю, претензійності та цинізму. Цей маргінал марить про дешеву ковбасу, про “союз нєрушимий”, “авангардную роль КПРС-КПУ” тощо.
“Український елітний маргінал, окрім загальних рис цієї породи, наділений ще й рисами специфічними. Він не розглядає український народ як державотворчу націю, а як таке собі “насєлєніє”. Будучи часткою цього “насєлєнія”, він формує пакет гасел та обіцянок на догоду своєму електоратові. Він може сяк-так володіти українською мовою, проте ніколи не заглиблюватиметься в історію України, в пошуки моральних цінностей СВОГО народу. Він позбавлений жертовності, позбавлений прагнення служити національній ідеї. Для нього цієї ідеї взагалі не існує” (Леонід Сотник).
Навесні 1996 року головний редактор знаменитого журналу “Культура” Єжи Ґєдройц зі своєї паризької штаб-квартири уважно спостерігав за соціально-економічними процесами на своїй далекій батьківщині: “У Польщі сьогодні бракує державного чуття, розуміння того, що саме служить справі держави. Визначальної концепції, якою повинна бути Польща, не відчувається в жодній галузі. Не розроблено зовнішньої політики, бракує військової ідеї. Натомість важливого значення набуває призначення того чи іншого генерала й те, в яких він стосунках із міністром. Особиста боротьба заступає все – економічні, громадські справи. Вона бере гору навіть тоді, коли йдеться про фундаментальні проблеми, головною з яких є захист інтересів держави”. Автор продовжує: “З усією критичністю ставлячись до міжвоєнного періоду, треба визнати, що в Речі Посполитій суспільство мало почуття державності й обов’язку щодо вітчизни. Роботу фінансових службовців, які становили найчисленнішу частину державних працівників, оплачували дуже низько. Незважаючи на це, хабарництва майже не існувало. Кількість скандалів, економічних афер, пов’язаних із політичними колами, також була мінімальною, принаймні не мала, як у нинішній польській реальності, масового характеру. До речі, мораль поляків після здобуття незалежності не була бездоганною, зокрема, партійні чвари стали звичайним явищем. Але все це подолав Юзеф Пілсудський. Це означає, що польську суспільність можна виховати”.
Чи можна виховати суспільність українську? На гадку чомусь спадає кримінальний афоризм: не вір, не бійся, не проси. Тільки кому його адресувати? Державі? Її високим достойникам, які турбуються насамперед про власні статки, а не про народ, чи самому собі?..

Олег Романчук,

шеф-редактор журналу “Універсум”, кандидат
філологічних наук,

член Світової організації періодичної преси (Брюссель).