Свою помилку посередньо визнав сам білоруський бацька. Впродовж останніх трьох місяців він закликав до створення союзної держави з Україною, назвав Росію “неретельним партнером” у нафтогазових відносинах, розпочав неформальні консультації з координування транзитної політики Білорусі й України та почав шукати альтернативні джерела сировини в арабських країнах і на Закавказзі. Це ніщо інше, як повернення (щоправда, лише на словах) до концепції Балто-Чорноморської співдружності (БЧС), що її 1990 року пропонував Білоруський народний фронт.

Однак бацька, хоча й фактично закликає до реалізації окремих елементів цього проекту, водночас продовжує репресії проти тих представників опозиції, котрі готові тимчасово співпрацювати з ним у втіленні в життя ідеї БЧС. Наслідок цього очевидний – переслідуючи експертів з енергетичних питань, режим зменшує свої шанси витримати російський шантаж. До того ж режим продовжує брутальну русифікацію країни. Це аж ніяк не сприяє збереженню білоруської державності та суперечить словам бацьки про те, що суверенітет є для нього святим.

Концепція Балто-Чорноморської співдружності виникла
1990 року в Мінську. Її автор – Станіслав Гусак, експерт з енергетичних питань і провідний політик Білоруського народного фронту. Згідно з первісними планами, до складу БЧС мали ввійти передусім Україна, Білорусь, Литва, Латвія й Естонія, пізніше в цьому контексті почали також розглядати Молдову, країни Закавказзя, Польщу, Словаччину та Румунію. Автори концепції зауважили, що в будь-якому двобічному розкладі (Росія-Україна, Росія-Білорусь) країни Міжмор’я завжди будуть у програшній позиції порівняно з Москвою. Лише координована позиція країн Центрально-Східної Європи дозволить зберегти енергетичну незалежність, вважали автори проекту БЧС.

Не менш важливе й те, що в разі енергетичного шантажу члени співдружності легко могли б переключитися на альтернативні джерела сировини. Це уможливив би балто-чорноморський колектор, що мав з’єднати Одесу з латвійським Вентспілсом. Країни БЧС мали взяти на себе зобов’язання допомагати одна одній у разі виникнення конфлікту з Росією. Нафта та газ мали надходити в регіон із трьох напрямків: із Росії – трубами, з арабських і закавказько-каспійських країн (Азербайджан, Казахстан) – через порт в Іллічівську біля Одеси, а також із країн Північного моря (Норвегія, Данія) й інших районів світу за посередництвом латвійського нафтопорту.

Перші міжнародні консультації щодо БЧС відбулися 23-24 листопада 1990 року в Мінську. Тоді зустрілися офіційні представники парламентів Литви та Латвії, а також парламентської опозиції Білорусі й України. Реакція радянської ще Росії була миттєвою. Ще
24 листопада КДБ мало не зірвав засідання депутатів. Одразу ж із гострим наїздом на проект БЧС виступила радянська преса. Внаслідок провокацій спецслужб розгорталися взаємні територіальні претензії Білорусі та Литви. Внаслідок укладеного урядами України та Росії торгового порозуміння український метал попрямував до Росії, замість до Білорусі, що зіпсувало взаємини Києва та Мінська.

Однак делегації країн Міжмор’я вирішили тимчасово заморозити всі ці конфлікти. Головне, це спільними зусиллями протиставитися російським імперіальним намірам, а лише згодом розібратися всередині Балто-Чорноморського табору, вирішили державні діячі.

Утім концепція БЧС не знайшла підтримки в тодішньої влади БРСР та УРСР. Щоправда, депутати від Білоруського народного фронту спочатку вмовили тодішнього прем’єра Кєбіча підтримати цю ідею, відтак керівник уряду навіть виділив приміщення для проведення засідання. Однак після того представники мали серйозну розмову КДБ з білоруським лідером. Відтак Кєбіч негайно змінив свою позицію й почав створювати бар’єри всім, хто працював над розробкою цього проекту. Схожа ситуація відбулася й в Україні, й лише уряди трьох балтійських країн повністю підтримали проект БЧС.

Проте доки Білоруссю правив Кєбіч, в опозиції все ще залишалися певні можливості діяння. У липні 1993-го з ініціативи лідерів Білоруського народного фронту та Народного руху України – Зянона Пазьняка та В’ячеслава Чорновола – відбулася перша Балто-Чорноморська конференція: “Шляхи виходу з паливно-енергетичної кризи”. В ній узяли участь, зокрема, голова нафтового терміналу в Вентспілсі, голова “Латвіяснафта”, представники Інституту транспорту й нафти з Києва та міністерства енергетики Білорусі. Організаторам удалося залучити до проекту банки, котрі декларували готовність кредитувати необхідні інвестиції. А управління білоруської частини нафтогону “Дружба” замовило в київського Інституту транспорту нафти проект балто-чорноморського колектора.

Головні завдання цієї труби – це з’єднати транспортні системи України та Білорусі й прилаштувати їх до транспортування неросійської нафти через порт в Іллічівську. “Цей проект розробили, і зараз він, напевно, десь у шафі Лукашенки”, – зізнався згодом проводир балто-чорноморської концепції Станіслав Гусак.

На січень 1994 року спланували другу конференцію щодо БЧС. Вона мала відбутися в Києві, тож активну участь у її приготуванні брали представники Руху. В певний момент сталося так, що всі документи мав у розпорядженні політик НРУ Михайло Байчишин. Український політик став однією з перших жертв політичних убивств на замовлення спецслужб уже єльцинської Росії. Байчишин попрощався з життям за нез’ясованих обставин, а документи викрали “невідомі злочинці”.

Потім за сприяння російських спецслужб Білоруський народний фронт розколовся на дві частини та втратив своє первісне значення на користь проросійських опозиціонерів – “грантожерців”. Політики нинішньої коаліції Об’єднаних демократичних сил Аляксандра Мілінкєвіча здебільшого уникали питання Балто-Чорноморського союзу. Вони критикували Лукашенку, заявляючи водночас, що після їхньої перемоги пріоритетом закордонної політики Мінська будуть дружні відносини з Москвою.

Та наприкінці минулого року ситуація почала помітно змінюватися. Білоруси остаточно розчарувалися в нинішніх лідерах опозиції, котрі ще нічого не досягнули. Незалежні дослідження фіксують зростання популярності “старої гвардії” політиків, пов’язаних із розколеним нині Білоруським народним фронтом. На відміну від проросійських опозиціонерів-популістів, котрі не можуть нічим конкретним похвалитися, спадкоємців БНФ народ асоціює з конкретними проектами та досягненнями. В тому числі з відновленням державності, частковою білорусизацією початків 1990-х та ідеєю БЧС, яка до сьогодні не втратила актуальності.

У такій атмосфері наприкінці грудня мінський Інститут державності й демократії оприлюднив матеріали з “круглого столу” на тему “Енергетична безпека країн Центральної Європи”, який відбувся влітку в білоруській столиці. В ньому взяли участь провідні білоруські та польські експерти з енергетичних питань. Вони спробували вкотре проаналізувати перспективи залучення Білорусі до Балтійсько-Чорноморської співдружності, прилаштовуючи старі концепції до сьогоднішніх реалій.

Свою концепцію представив і Станіслав Гусак. На його думку, Білорусь усе ще має шанс реалізувати ідею БЧС, хоча за нинішнього проросійського керівництва це навряд станеться. Великим козирем є наявність нафтогону “Одеса-Броди”, з’єднаного транзитною системою з Білоруссю. З технічної точки зору залишається добудувати кількадесять кілометрів труби, пристосувати білоруську систему для реверсного напрямку та домовитися з Латвією.

Однак на цьому формування БЧС-2 не закінчується. “Головне – це демонополізувати енергетичний ринок”, – пише Станіслав Гусак. На думку експерта, потрібно також створити єдиний центр, який координував би енергетичну політику країн Міжмор’я. Україна, за словами пана Гусака, повинна побудувати в Іллічівську термінал для переробки 100 млн. тонн нафти на рік. Це уможливить постачання сировини з арабських країн трубопроводами до порту в Самсун і далі танкерами в Україну, а також отримування її з Казахстану, Азербайджану й Ірану через Грузію. Пан Гусак вважає також за потрібне постачати LNG через польський або литовський газопорти, а також збудувати в Білорусі атомну енергостанцію.

Отже, пропозиції гарні. Проте хтось мусить втілити їх. Чи спроможна до того нинішня білоруська влада? Більшість коментаторів сумніваються в цьому. На щастя, на Лукашенці та проросійських опозиціонерах світ не закінчується.

Якуб Лоґінов, журналіст, мешкає у Ґданську