“Історія – це байка, в яку всі вірять”. Так сказав один із творців історії - Наполеон. Поколінню ХХ століття в СССР довелося вислухати не одну історичну байку, накидувану терором. Але в ці байки не всі вірять. Той, хто може мислити й  аналізувати факти самостійно, того байки, розтиражовані у мільйонах копій і повторювані стільки ж разів з різних трибун не переконають. А надто тих, хто був свідком подій минулого. Саме цих свідків і варто вислухати, дошукуючись відповіді на поставлене вище питання. Найкращий свідок, скажімо, розстрілу - це той, хто був серед розстрілюваних, але дивом врятувався. Пошукаймо ж серед винищуваних українських сіл тих, хто дивом зберіг здібність говорити правду серед мільйонів німих свідків злочину: заляканих та стероризованих – одних та куплених і оплачених – других..

                Письменниця Докія Гуменна (1904 – 1996) була свідком злочину проти українського села, походила з цього села, жила в ньому, коли його руйнували, але зуміла врятуватися від морального знищення, яке чи не на 100% охопило сучасних їй колег-літераторів, а також від фізичного знищення, що від нього не змогли врятуватися мільйони інших жертв злочину. Д. Гуменна написала все, що вона бачила й пережила, у своїх спогадах, виданих видавництвом “Смололскип” 1990 р. у США. Тож покличмо її до слова.

                Описуючи свої дитячі роки, Д. Гуменна зауважує: «Не знала я й того, що ще за рік до мого народження була вже вирішена моя доля... На другому з’їзді партії [РСДРП] в Лондоні, де розділились на більшовиків і меншовиків, 1903  року, вже була ухвалена програма наступу на селянство і ліквідації дрібно-буржуазної стихії»¹.

                Торкаючись цієї теми трохи далі, письменниця пише про “три хвилі” погромів у СССР: «Перша хвиля змила аристократичну верхівку, велику буржуазію, імперське чиновництво, дворянство. Друга хвиля пішла на заможні столипінські хуторі... Третя хвиля – розгром села, середньої верстви, маси, що потрощив село і вихідців із нього. Це й був погром на мене. З цією хвилею я попала в “тріски”², стала “одіозною постаттю”. Цю мою долю хтось вирішив... на 2-му... з’їзді РСДРП, хтось нею розпорядився, якісь бронштейни із свердловими та ульяновими. Яке вони мали право? Це тоді, на цьому з’їзді, ухвалили вони запровадити колективізацію і заради неї знищити стан хліборобів. Хто їм дав право замахуватися на життя чужого їм народу?»³ .

                І справді, хто дав право одержимим утопічними теоріями інтелігентикам, далеким від тяжкої праці чи то селян чи то робітників, вирішувати за них їхню долю? Чи не виступають ці інтелігентики у ролі “надлюдей”, яким дано право вершити долю “нижчих рас”, панувати над життям і смертю людей “нижчого ґатунку”?

                Чи ж ці одержимі особи були настільки засліплені теорією, що не бачили, що лад, який творився на ріках крови та сліз не був ніяким “соціялізмом“, а тим таки капіталізмом, тільки державним? Може й бачили, але були п’яні владою, що тепер стала для них метою № 1. Зате винищувана заради майбутнього щастя Д. Гуменна бачила. Десь на початку 30-х років Д. Гуменна  їздила на всесоюзний з’їзд селянських письменників. «А що весь цей з’їзд, як і вся плужанська тематика – пише вона у спогадах – крутилися навколо сільсько-господарського робітництва та батрацтва, гігантів-радгоспів, то... визріла в мене тоді думка, що це ж ніякий не соціялізм, а тільки державний капіталізм”⁴.

                Вона ділиться цією думкою з Пилипенком, а той каже: «Але про це не час тепер говорити».

                Українські радянські письменники у кривому дзеркалі зобразили період знищення українського села у своїх “творах”. Нема правди у “Бур’яні” жінко- та дітовбивці Головка та у творах інших “інженерів людських душ”, а насправді рятівників своєї шкури, які брехливими писаннями забезпечували себе від Соловків та Сибіру. Сьогодні тема голодомору стала модною, але твору Д. Гуменної “Діти Чумацького шляху”, де правдиво описано і колективізацію і голодомор, в Україні навіть не перевидано, не кажучи вже про те, щоби включити цей твір для вивчення у середніх та вищих школах.

                Гуменна ж була свідком голодомору, і свідком не байдужим. «А на вулицях голодні селяни молили: ЇСТИ! Особливо пам’ятаю того діда у добротній киреї... Стояв навколішках посеред Лютеранської... і благав: “Змилуйтесь! Дайте хоч шкуриночку! Я ж вам возив хурами!”. А люди йшли вгору і вниз, отупілі від цих видовищ, байдужно обминали... В газетах  “жить стало лучше...”, а залізничні станції облягали вошиві, з клунками селяни, що здолали виповзти із села і кудись їхали світ-за-очі. Моторошні чутки з села просочувалися, але переказувалися пошепки. Письменники вже не їздили у творчі відрядження, а тільки довірені члени партії... із “спеціяльними завданнями”»⁵.

«Всіх, до кого мала я доступ, питала, що це діється? Куди їдуть всі оці селяни, і чому вони не їдуть, а сидять під вокзалом на землі – у дощ, у сніг, у морози? Хто винен? Хто це робить? Бо ніяк не містилося мені в голові, щоб так безглуздо сама держава видушувала своїх же громадян»⁵.

                Видушувала і видушила задля прекрасного майбутнього. Збудувала його? Якби збудувала, то не розпався б 1991 року колос на глиняних ногах – СССР. А таки розпався. Теоретики винували селян, що з цієї дрібно-буржуазної стихії родяться буржуї та капіталісти. А великі партійні боси СССР не мали нічого спільного із селянством, а й їм захотілося придбати у свою власність те, що належало капіталісту-державі. Після розвалу СССР, ці далекі від дрібно-буржуазної ідеології “чесні партійці” приватизували, тобто розікрали державну власність і в Україні і в інших державах СНД.

                Помилялися теоретики-інтелігенти. Шукали винних у негараздах суспільства, а вийшло, що вони самі такі самі, як без вини винуваті жертви їхніх теорій. Потяг до збагачення – до нагромадження цінностей – притаманний не селянам, а всім людям, в тому числі й ощасливлювачам людства – послідовникам утопічних теорій.  

                Проте будьмо справедливі й до окремих теоретиків. Були й серед тупих послідовників теорії і світлі голови, які бачили абсурдність теорії. Ми мусимо знати й шанувати їх. Вони не змогли зупинити злочину, але їхні спроби варті того, щоб про це знали наступні покоління. Слово знову бере Д. Гуменна.

                «Заходжу я раз до МК⁶. Багато людей, лиця схвильовані. Щось трапилося... Похорон Надєжди Алілуєвої. “Хто така Алілуєва?”... Я... не знаю й того, що це жінка Сталіна... “...це... аспірантка Науково-дослідного інституту історії... О-о! – і вже тихше: - Кажуть сам Сталін її задушив. Вона не погоджувалась із політикою колективізації. Вона вимагала, щоб Сталін цей курс припинив. В тому ж інституті був студент, також член партії, з України, він їй і розказав, що на Україні діється – про голод, звірячі методи відбирання хліба, людоїдство, вимерлі села. Як член партії, Алілуєва почала із Сталіним про це говорити і наполягала, щоб він припинив колективізацію. Вони почали сваритися і Сталін у нападі люті під час цієї сварки задушив її”.

...То якщо я чула в Києві справжню версію смерти Алілуєвої, - виходить, що вона згинула за Україну?»⁷.

                А сьогодні в незалежній Україні комуністи виходять на демонстрації з портретами Сталіна. Чи це анахронізм, чи це вада української демократії? У демократичній Німеччині ніхто не виходить на вулиці з портретами Гітлера.

                Але не тільки з портретами Сталіна виходять комуністи. Вони ще часом пописують і статті або виступають з трибун. Переважно російською мовою - мовою імперії, яка скрахувала. Виходить комуністи, зовсім не комуністи, а імперіялісти. Ще й заступаються за Росію, яка захопила частину території маленької державки – Грузії. Має Росія напівпорожній Сибір, Далекий Схід і все їй мало. Ще треба втяти шматок Грузії, як свого часу відшматувала шматок Фінляндії та шматок Естонії.

                Українці – кажуть дуже вчені дяді – заздрісні та дріб’язкові. А чим похваляться ті, хто хапає чужі землі шматок за шматком? Десь мабуть від тих таки вчених почуємо, що це не від заздрощів, а від широти душі.

                Але менше з тим. Вернімось до нашого села.

                Як свідчить Докія Гуменна, знищити українське село запланували російські соціял-демократи-большевики, нищила сама держава, тобто комуністи під рукою Сталіна, в тому числі й українські радянські письменники – члени партії. Слово нашому свідку. Вичитала пані Докія, у творах Василя Минка, де той бідкається, що не має теми про що писати. От вона й пише: «В тім же місці він оповідає, що постійно виїжджав у відрядження від партії на село для “виконання державних завдань”. Це ж значить: розкуркулення, викачка хліба, насильна суцільна колективізація, голод, вимерлі села,... От і напиши, як свої ж брати за ноги хапали та молили лишити трохи посліду дітям, та благали не виганяти з хати взимку на мороз. Вистачило б сюжетів не на одну книжку»⁸.

                Вислухали ми чесного свідка нищення українського села. Знаємо, хто ініціятори, хто виконавці. Тож тепер, коли читатимем, що то не “радянщина” знищила українське село, а чиновництво, не слухаймо тих голосів. То від лукавого. Нібито чиновництво саме з неба впало, а не було добирано і керовано згори. От хоч би й Василь Минко, чи ж він на свою руку виїжджав розкуркулювати на село, чи мав на то відрядження згори? Ота “гора” – це й була “радянщина” (сама держава), яка одна й винна за знищення українського села..

                Які ж із того всього висновки?

                Для нас із вами важливо, щоб злочини, які мали місце в минулому, не повторилися. Отже, треба щось робити, вживати якихось заходів. Що, як записати в законі законів – у Конституції, що будь-чиї спроби здійснювати утопічні теорії на території України заборонено? Це значить, що й партії, які у своїх програмах наполягатимуть на втілення в життя утопічних теорій підлягатимуть забороні. Такий треба зробити профілактичний крок з тим, щоб голодомори не повторювалися. Інакше – будуть повторюватися.

                                                               ПРИМІТКИ

^* Зберігаємо правопис автора

¹ Докія Гуменна. «Дар Евдотеї».  «Смолоскип», Балтимор-Торонто, 1990, Том І, стор. 138.

² Д, Гуменна ототожнює себе з “трісками” у поширеній за часів репресій проти селян приказці “Ліс рубають – тріски летять”.

³ Докія Гуменна. «Дар Евдотеї».  «Смолоскип», Балтимор-Торонто, 1990, Том ІІ, стор. 267.

⁴ Там же, Том ІІ, стор. 75.

⁵ Там же, Том ІІ, стор. 171.

⁶ МК – місцевком (місцевий комітет) спілки письменників, який передував організації спілки.

⁷ Докія Гуменна. «Дар Евдотеї».  «Смолоскип», Балтимор-Торонто, 1990, Том ІІ, стпр. 176.

⁸ Там же, Том ІІ, стор. 128.

                                                                                            Святослав Караванський