1. ПОСЛУЖНИЙ СПИСОК РОСІЇ

Отже, як і слід було очікувати, Москва почала форсовану реалізацію стратегічного плану щодо зриву зусиль України інтегруватися до НАТО. Цей широкомасштабний і багатоетапний план, розроблений ще в 2004—2005 рр., передбачає безпрецедентний політико-дипломатичний тиск, брутальний шантаж, військові погрози, посилення пропагандистської антиукраїнської кампанії, мобілізацію всіх агентурних резервів та ресурсів «п’ятої колони» всередині України, компрометацію внутрішньої й зовнішньої політики України, поглиблення розколу правлячих еліт.

Упродовж віків свого існування російське самодержавство (згодом російсько-комуністична імперія) застосовувало весь вищеназваний набір технологій для упокорення, залякування, деморалізації, розкладу чергової країни-жертви, яка стояла на заваді Москві. Від кривавого знищення волелюбної демократичної республіки «Свята Софія» (Новгород) у ХV— ХVI ст. — до ліквідації Української Народної Республіки на початку ХХ століття; від збройного придушення народного повстання в Угорщині 1956 р. — до силового знищення паростків «празької весни» 1968 р.; від організації спроби руками польських генералів зруйнувати могутній рух «Солідарності» — до недавнього жорстокого, з масовими жертвами серед цивільного населення, придушення чеченського опору.

Який блискучий послужний список каральних акцій, який безцінний досвід НКВС, КДБ, ФСБ, яка вражаюча спадщина інформаційно-диверсійних операцій зберігається в московських архівах!

Помаранчева революція викликала справжню лють у вищих ешелонах влади РФ, бо за своїм характером (спонтанне мирне народне волевиявлення) цей масовий протест був абсолютно неприйнятний для пануючого класу сусідньої держави. «Помаранчева», волелюбна, непокірлива Україна було оголошена головним викликом для напівмонархічного режиму «суверенної демократії», що склався в Росії (як сказав про цю «демократію» після останніх виборів у РФ В.Хомяков, гендиректор Ради з національної стратегії, «выборы все больше и больше превращаются в фарс, а не являются инструментом формирования власти ...Хочу процитировать Брехта: идут бараны, бьют в барабаны, шкуры для них дают сами бараны» — Известия, 12.03.2008).

Недаремно один з трубадурів путінської Росії — президент фонду «Політика» В’ячеслав Ніконов (онук залізного сталінського поплічника В.М. Молотова) — розгортає історико-філософську доктрину неприйняття українського зовнішньополітичного курсу. «Украина в НАТО, помимо прочего, это отрыв России от ее духовных и исторических корней», — пише він, наче не розуміє всієї сміхотворності постановки такого питання: що сталося з російським корінням в результаті членства Греції та Болгарії в НАТО? — «Это серьезнейший геостратегический вызов, но еще не экзистенциальный. Вопрос о жизни и смерти может встать в том случае, если — Украина в НАТО — вспыхивает, например, национальный конфликт в Крыму или еще где- то на юго-востоке страны и он интерпретируется в Брюсселе и Вашингтоне как посягательство со стороны России (!)».

Намалювавши такий апокаліптичний сценарій, пан Ніконов дає цілком конкретну пораду керівництву своєї країни: «России важно недвусмысленно дать понять: есть красные линии, переступив их, не только она, но и весь мир окажется у опасного рубежа» (Известия. 16.04.2008).

2. ОСОБЛИВОСТІ ПОЧАТКУ ХХI СТОЛІТТЯ

Московська реакція на кроки Києва, можливо, не була б така войовничо-брутальною (з погрозами припинення української державності, перенацілення ядерних ракет на територію України, розчленування нашої держави і т.д.), якби не сприятлива геополітична кон’юнктура, що склалася на початку століття:

1. Крах однополярної моделі світу, пов’язаний з військовими і економічними поразками США, результатом чого стало зростання анархії у міжнародних відносинах, посилене дефіцитом паливно- енергетичних ресурсів; перехід ряду держав на парадигму неореалізму, що веде до поширення агресивної риторики й зростання напруженості в ряді регіонів світу.

2. Нова (третя) інкарнація Росії у вигляді «нафтогазової імперії», зростання великодержавних амбіцій Москви щодо домінування на пострадянському просторі й спроби повернення РФ, яка «встала з колін», до числа найвпливовіших наддержав світу.

3. Значне послаблення державно-політичного і морального потенціалу України в результаті анархізації процесів суспільного життя, поширення політичної корупції і втрати керованості державним механізмом, що робить нашу країну, яка не входить до жодного оборонного союзу, особливо спокусливою жертвою в очах потенційного агресора.

Команді Путіна та оточуючих його «силовиків» і «євразійців» здалося, що Росія, сповнена нової великодержавної ейфорії (газового наркозу), може дозволити собі брутальний тон поводження зі старими васалами — Грузією і Україною. Стосовно України обрано найбільш перспективний, на думку московського керівництва, напрямок головного стратегічного удару: Крим, Севастополь. Розрахунок на те, що Європа (передовсім Німеччина і Франція), яка залежить від постачання російського газу і яка взяла на свою стару лицемірну душу гріх Косовського прецеденту, не встряне в конфлікт з Москвою з приводу нелюбої їм України; Сполучені Штати, що поглинені війною в Іраку й Афганістані й зосереджені на перевиборах президента, також навряд чи пошлють морських піхотинців на захист українських територій в Криму.

І, нарешті, столиця Третього Риму, яка виявляє зворушливу турботу щодо долі російського населення поза межами РФ, розраховує на повну підтримку своїх авантюр з боку мешканців Криму (звичайно, з допомогою спецслужб Чорноморського флоту). Серед можливих сценаріїв на період 2008 — 2009 рр. не можна виключати й широкомасштабних провокацій по загостренню ситуації в Севастополі і в Криму, включно зі створенням осередків «народного опору», самопроголошенням сепаратистських структур, які б звернулися до Росії та міжнародних організацій з мольбою про надання братської допомоги у поваленні ненависної української окупації півострова і т.п. Добре, що «грачі», потрібні для виконання цієї брудної роботи, завжди знайдуться.

Такі спроби реставраторів «єдиної й неподільної» імперії і полум’яних борців проти НАТО змінити позицію України, залякати керівництво держави і посилити розкол серед громадян, несуть у собі серйозну загрозу загальноєвропейській безпеці і можуть призвести до непередбачуваних наслідків. Непередбачуваних передовсім для організаторів цього безпрецедентного тиску, бо Україна має вагомі важелі впливу на ситуацію на півострові — згадати хоча б постачання води з Дніпра та інші аргументи.

3. НОВЕ В ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Такий «заклятий друг» України, як пан Затулін, уславився рядом відкриттів у галузі міжнародного права. Ось що пише цей законодавець:

«Российская Федерация, заключив Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве с Украиной... взяла на себя обязательства уважать ее территориальную целостность и признала границы... Нет «дружбы, сотрудничества и партнерства» между нами — теряется основание для признания Россией суверенитета Украины над целым рядом территорий(!), прежде всего(!) Крымом и Севастополем». (Известия, 6.06.2008).

Це щось нове й оригінальне в теорії міжнародного права. Виходить, РФ підписувала «Великий Договір» з Україною не як з рівноправним суб’єктом міжнародного права, членом ООН, а як з протекторатом чи бандустаном, угода з яким може денонсуватися за будь-якою примхою сюзерена, котрий вирішує — що йому вигідно в даний момент.

Пан Затулін забуває, що Україна навіть за радянськими законами не була частиною Росії, а, згідно з союзним договором 1922 р., являлась окремою соціалістичною державою, яка мала конституційне право виходу з СРСР.

Зазирнімо тепер у текст Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 1997 р.

В жодному рядку, в жодній статті цього Договору немає згадки про тимчасовий, благодійницький, старшебратський, дарований зверху характер визнання українського суверенітету, про якусь залежність між кордонами, територіальною цілісністю України та її поведінкою у майбутньому. Навпаки, договір стверджує, що сторони «відповідно до положень Статуту ООН і Зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».

Чи вже відмінений Статут ООН і не діє Заключний акт наради у Гельсінкі?

Також і стаття 6 Договору не містить ніяких вказівок щодо порушення Україною відносин «дружби, співробітництва і партнерства» при вступі до Альянсу — шанованої регіональної організації Євроатлантичної безпеки. Ось ця стаття:

«Кожна з Високих Договірних Сторін утримується від участі або підтримання яких би то не було дій, спрямованих проти іншої Високої Договірної Сторони, і зобов’язується не укладати з третіми країнами будь-яких договорів, спрямованих проти іншої Сторони. Жодна із Сторін не допустить також, щоб її територія була використана на шкоду безпеці іншої Сторони».

Якщо ж п. Затулін, а з ним і Держдума Росії вважає НАТО «ворожою організацією», «спрямованою проти РФ», то що робити з текстом «Основополагающего акта о взаимных отношениях, сотрудничестве и безопасности между Российской Федерацией и Организацией североатлантического договора» (27.05.1997, Париж)?

В акті йдеться про те, що «Россия и НАТО не рассматривают друг друга как противников... Настоящим Актом подтверждается их решимость наполнить конкретным содержанием общее обязательство России и НАТО по созданию стабильной, мирной, и неразделенной Европы, единой и свободной, на благо ее народов... Исходя из принципа неделимости безопасности всех государств евроатлантического сообщества, Россия и НАТО будут совместно работать с тем, чтобы внести вклад в создание в Европе общей и всеобъемлющей безопасности, основанной на приверженности общим ценностям, обязательствам и нормам поведения в интересах всех государств».

Ясніше не скажеш. Це саме ті принципи, які сповідує Україна, бажаючи стати членом НАТО і не маючи наміру чинити будь-які дії, спрямовані проти інших країн, в тому числі й Росії. Про це постійно заявляє керівництво України і НАТО, і це положення, безсумнівно, буде покладене в основу відповідного договору.

Не дуже вірячи в силу своїх «міжнародно-правових» аргументів, п. Затулін вдається до улюбленого прийому — погроз.

«В том, что эта история привела бы в подъему «снизу» мощного движения за воссоединение Крыма и Севастополя с Россией, никаких сомнений нет. Это, безусловно, один из наиболее крайних сценариев развития ситуации, — пророкує він наперед (мабуть, читав таки сценарій!) хід подій. — «Существует бездна компромиссных вариантов, которые, в свою очередь, зависят от российской решимости отстаивать свои интересы, права, русский язык и наших соотечественников на Украине. Отстаивать Севастополь».

4. «ВІДСТОЮВАТИ МІСТО НІМЕЦЬКОЇ СЛАВИ ДАНЦИГ». УРОКИ ІСТОРІЇ

За кілька днів до початку Другої світової війни німецький імперський уряд у своєму меморандумі до уряду Великобританії зазначав, що причиною непримиренного конфлікту Німеччини з Польщею є «неприйнятна лінія кордонів» і «неприйнятне ставлення до німецької меншини». Меморандум містив вимогу: «вільне місто Данциг на основі свого чисто німецького характеру і одностайної волі його населення негайно повертається до складу німецького рейха». («Год кризиса». 1938—1939, т. 2. Документы и материалы. М. 1990,с.342).

Нагадаймо, що, згідно з Версальським договором, стратегічний порт-місто Гданськ (Данциг) на балтійському узбережжі Польщі отримав в 1920 р. статус «вільного міста», яке перебувало під опікою Ліги Націй. Польща, представлена в Гданську Генеральним комісаром, зберегла контроль над митним простором, залізницею і поштою, а також вела закордонні справи. Місто, що з понад 900 років своєї історії перебувало під пануванням німців 285 років, одразу стало однією з найконфліктніших точок у міжвоєнній Європі, бо як веймарська, так і нацистська Німеччина не погодилися з польським обмеженим контролем над Гданськом. Уже в 1925 р. канцлер Німеччини Густав Штреземан висунув реваншистські вимоги, за допомогою яких згодом Гітлер підпалив Європу:

— захист німців, що мешкають за кордоном (10—12 млн. «співвітчизників, які перебувають у чужих країнах під чужим ярмом»);

— ревізія кордонів Німеччини, повернення «споконвічно» німецьких земель — Гданська і Сілезії.

Проти Польської держави, яку німецька пропаганда називала «тимчасовою і позбавленою перспектив на майбутнє», розгорілася справжня війна в Гданську. Десятки вищих чиновників Німеччини (сучасною мовою «фон-лужкових») приїздили до Гданська, де вели розгнуздану антипольську кампанію, порушуючи статус міста. Вершиною став приїзд Геббельса, войовничу промову якого транслювало гданське радіо і всі німецькі радіостанції. Лейтмотивом усіх виступів була «німецькість» Гданська і те, що Гданськ відділено від фатерланду «без згоди населення».

Коли ж Польща, перебуваючи перед загрозою німецької збройної агресії, уклала в 1939 р. оборонний пакт з Великобританією, Гітлер, виступаючи в рейхстазі, заявив, що цей договір ... суперечить Угоді про «неагресію», укладеній між Німеччиною і Польщею в 1934 р., що є порушенням з боку Польщі, і скасував цю угоду (!).

Дуже повчально вивчити методи дій знавіснілого реваншизму, якому держава-жертва своєчасно не чинить належного опору. Так, перед Другою світовою війною на території Польщі, де проживало понад 700 тис. німців, публікувалося 114 німецьких газет тиражем 320 тис. примірників, діяло понад 200 німецьких бібліотек, функціонували німецькі наукові товариства, союзи вчителів, студентів, у Сеймі засідали від 17 до 21 депутатів-німців і п’ять сенаторів, серед яких були відверті нацисти. Цілком легально діяли злютовані залізною дисципліною загони закордонної організації нацистської партії, які становили ядро п’ятої колони в Польщі. Всі ці сили, об’єднані в розгалужену інфраструктуру етнічних організації, вели відверто антипольську діяльність, проголошуючи свої претензії до території Речі Посполитої.

Загони СА і СС, які вільно почували себе в Гданську, сіяли терор серед польського населення міста; моральною підтримкою реваншистам служили візити військових кораблів Німеччини.

«Цей порт потрібний Німеччині тільки для того, щоб, ставши морською базою, служив Німеччині для захоплення Балтики, щоб згодом відкинути Польщу від моря», — писав колишній президент гітлерівського сенату Вільного Міста, а згодом — політичний емігрант Герман Раушнінг.

Навряд чи варто нагадувати — чим закінчилася ця європейська трагедія, повна крові й страждань мільйонів людей.

Але варто нагадати, що в ході роботи Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі (1946) була дана принципова оцінка таким діям, як насадження й підтримка п’ятих колон в країнах — об’єктах агресії, ведення пропаганди шляхом розповсюдження брехливих повідомлень з метою викликати підозру і ненависть до народу та його держави, наміченої в якості жертви агресії, спроби приписати цьому народові ворожі наміри, втручання у внутрішні справи держав і т. ін.

Слід пам’ятати ці уроки.

5. ІСТОРІЯ ПОВТОРЮЄТЬСЯ У ВИГЛЯДІ ФАРСУ

Зрозуміло, що вищенаведений короткий історичний огляд подій навколо Гданська в 1920— 1930-х роках минулого століття (а ще можна, при потребі, згадати аншлюс Австрії з Німеччиною в 1938 р. і відторгнення Судетської області від Чехословаччини в тому ж 1938 р.) не має ніякого відношення до сучасної демократичної Росії, стратегічного партнера України, ядерної держави, шанованого члена Ради Безпеки ООН, члена «вісімки», близького партнера НАТО.

Просто — випадковий збіг окремих обставин у докорінно зміненому світі. І пан Затулін (думаю, походить з українського роду Затул) ні в чому, звичайно, не схожий на бундючних нацистських емісарів переддня Другої світової війни. Він набагато більш лагідний і милосердний щодо суверенної України: «Не думаю, что Россия «сверху», на официальном уровне, должна по выходу из договора торопиться с выдвижением своих претензий на возврат Севастополя или Крыма (!)», — заспокоює він Україну, виступаючи від імені Росії, не маючи, правда, на це жодного права. Також і брутальний паяц Жириновський ні в чому не нагадує зловісних поплічників фюрера: жалюгідна пародія, не більше.

Набагато більш серйозними є заяви В. Путіна, і не лише про «складне державне утворення» — Україну (так, в інтерв’ю Le Mond він сказав, що розширення НАТО призведе до зведення нової Берлінської стіни), та погрози С.Іванова ввести візовий режим між РФ та Україною. Зростає тиск Москви на Німеччину і Францію з метою заблокувати спроби Києва. Вічно сердитий міністр закордонних справ РФ С. Лавров з перманентно похмурим обличчям наполегливо роз’яснює західним партнерам — чому Україна не має права на участь у безпековій організації (хоча сама Росія, беручи участь в організації договору (ташкентського) про колективну безпеку — такого собі міні-анти-НАТО недемократичних держав — та в Шанхайський організації співробітництва, до якої з любов’ю приглядаються Іран і Пакистан, не питала Україну про доцільність створення таких блоків).

Ворожа антиукраїнська метушня північного сусіда свідчить не лише про великодержавну силу РФ, але й про кризу її зовнішньої політики — саме політики В. Путіна, — який зумів за роки свого панування погіршити стосунки Москви з 11 з 17 сусідніх країн. Проголошення бідної матінки-Росії фортецею, оточеною зусібіч ворогами, стало блідою копією провальної сталінської політики ізоляціонізму і виглядає жалюгідним анахронізмом у добу глобалізації та європейської інтеграції.

Зрозуміло, що Росія як велика європейська авторитетна країна повинна зміцнювати співробітництво з ЄС, НАТО, ОБСЄ, Радою Європи, іншими організаціями, посилювати співпрацю з дружньою Україною, а не будувати потьомкінські стіни біля хутора Михайлівського, відлякуючи своїх європейських союзників і українських прибічників. Інколи складається враження, що команда В. Путіна, почавши галасливу кампанію залякування України, зумисне робить усе, щоб поставити новообраного президента Д. Медведєва перед доконаним фактом погіршення російсько-українських відносин, звузити поле його зовнішньополітичного маневру в майбутньому.

У світі, в якому йде активне перегрупування сил напередодні гіпотетичного Великого Зіткнення, союзників обирають не з примусу («насильно мил не будешь»), а з раціональних міркувань, з бажання стати кращими, сильнішими, мати гарантовано вищий рівень достатку, особистої та національної безпеки.

Ті, хто, цинічно відкидаючи страшні уроки європейської історії, хочуть нав’язати свій режим, свій патронаж, свою мову, свою «демократію», свою ненависть до всього українського і своє бажання заселити сибірські простори малоросійськими простаками, йдуть хибним шляхом.

Москві в довшій перспективі не вдасться утримувати Україну на задвірках Європи, в сірій зоні безпеки. Бо надто змінився світ від часів Сталіна й Гітлера. Та й у самій Росії звучать тверезі голоси тих, хто застерігає Кремль від реалізації неоімперського проекту: «...проявившееся в разгар газового кризиса «головокружение от успехов» может привести к провалам и даже катастрофе. Чересчур рискованная игра на Украине, проба этой страны на разрыв перед лицом расширения НАТО способны спровоцировать настоящий конфликт. Такой конфликт почти наверняка приведет к тому, что Запад станет рассматривать Россию как враждебную страну и перейдет в отношении нее к политике сдерживания. Конечно, Россия сможет и дальше продавать нефть и газ (как это делает сейчас Иран), но такая полуизоляция обойдется слишком дорого. Кроме того, почти неизбежный вслед за этим «бросок на Восток», в объятия Пекина, тоже не сулит ничего хорошего. ОДБК и ЕврАзЭс встанут под знаком ШОС, и вместо самостоятельного центра силы Россия превратится в источник ресурсов и геополитический буфер для быстрорастущей азиатской державы» (Д. Тренин, Независимая газета, 31.01.2006).

6. ВИБІР ЗА РОСІЄЮ

Наступні місяці перед зустріччю міністрів закордонних справ НАТО (грудень 2008) і самітом НАТО (квітень 2009) будуть сповнені тривожного очікування: до яких каральних засобів вдасться Росія? Невже переможе галасливе затулінсько-дугінське воїнство і почне реалізовуватися план провокацій в Севастополі й Криму з метою дестабілізації ситуації в Україні? Які ще методи втручання і тиску може застосувати Кремль? Це знають лише володарі суворо таємної спецпапки з написом «Україна».

Але вони мають пам’ятати: Україна — не Польща в 1939 р., НАТО — не держави Осі напередодні Другої світової війни. І, врешті-решт, Росія — не СРСР часів політбюро, НКВД, ГУЛАГУ і масового порушення міжнародних зобов’язань.

Хочеться сподіватися, що в Росії початку ХХI століття знайдуться не засліплені неоімперськими міражами, сучасно мислячі політики, які не переступлять межі, чітко окресленої сучасними міжнародно-правовими документами, міцніючим духом співпраці на європейському континенті.

Політики, які зрозуміють, що Україна — член НАТО і ЄС — конче потрібна Росії в її пошуках свого місця у світі та для створення магічної формули безпеки.

Юрій ЩЕРБАК , Надзвичайний і Повноважний Посол України