Те, що палата представників Конгресу США ухвалила резолюцію про визнання “вірменської бійні” 1915-1918 років геноцидом Туреччини проти її сусідів, може тішити лише невиправних оптимістів. Ідеться, далебі, не про торжество історичної справедливості, а про банальний політичний торг, причому кількавекторний, глибоко ешелонований.

Приклад із цією резолюцією є доволі повчальним із погляду того, як моральні аспекти можна зневажати цілком “пристойно”, пояснивши цю зневагу потребою моменту або інтересами “вищого ґатунку”.

Я вже не кажу, що документ іще мусить пройти декілька обов’язкових стадій американської бюрократичної машини. Як і про те, що в принциповості його авторів (а це демократи, окрилені цілком імовірною перспективою перемоги своєї кандидатки на майбутніх президентських виборах) закладено бажання допекти чинному главі держави за його непоступливість у питанні завершення іракської війни.

 

Анкара завжди посідала окреме місце в ранжирах американських симпатій, отже, тепер, після “геноцидної шпильки”, слід очікувати, що вона не надто зважатиме на окрики з Вашингтона, коли запрагне вкотре надіслати до іракського Курдистану військовий контингент.

Але чи не на руку такі розклади самій Америці? Чи не є “геноцидна карта” козирною в далекоглядній грі, мета якої – одночасна руйнація реальних державних утворень, зокрема, того ж таки Іраку, Ірану, Туреччини та Сирії, й об’єднання курдських анклавів на територіях цих країн у єдиний Курдистан під протекторатом Америки? Питання до роздумів, причому тривалих, які, вочевидь, не обмежуватимуться термінами президентської кампанії у США.

Дивна річ – ціною визнання геноцидом давньої трагедії одного народу, розсіяного відтак усім світом, викуповувати свободу та державність народу іншого.

 

До речі, курди – чи не найчисленніший бездержавний народ у світі (близько 40 мільйонів). Іще раз до речі, курди – також жертви іракського геноциду. Режим Саддама Хусейна 1984 року винищив хімією 25 тисяч непокірних “гірських турків”, а через сім років майже мільйон гнаних мусили рятуватися від диктаторського режиму втечею.

…Але повернімося до американських законодавців. Те, що резолюцію ухвалено на потребу політичного моменту, стає зрозумілим, коли вдатися до історичних аналогій. Уперше “вірменську бійню” засудив Уругвай іще 1965 року, відтак 1984-го – Міжнародний Гаазький трибунал, 1987-го – Європейський Союз, Підкомісія ООН із запобігання дискримінації та захисту меншин. Геноцид вірмен офіційно визнали й засудили Франція, Італія, Німеччина, Бельгія, Швеція, Нідерланди, Швейцарія, Росія, Польща, Греція, Кіпр, Словаччина. То чому ж “світоч демократії”, де, до речі, активно діє вірменська діаспора, незважаючи на її зусилля, так фатально запізнився?

Гадаю, й тут потреба була цілком певна й також зовсім не моральна. У Штатах, знано, існує й інше потужне лобі – єврейське. І саме воно значною мірою формує думку сенаторів і конгресменів. Для цього лобі, а ще для найвідданішого союзника США на Близькому Сході, вкрай важливо, щоб нацистський Голокост супроти євреїв залишився унікальним прецедентом світової історії.

 

Реакція сіоністських видань на “некоректне”, з їхнього погляду, порівняння Президента Ющенка, який дозволив собі провести аналогію між трагедіями обох народів, була просто-таки істеричною. Як на мене, більшої “некоректності”, ніж спекуляції на винятковості біди своїх одноплемінників, ніж заплющування при цьому очей на не менші лиха інших, не може бути.

І ще. Декілька днів тому представник МЗС України в ООН Петро Доценко вкотре закликав Організацію Об’єднаних Націй визнати український Голодомор геноцидом. Коли учасники однієї з найретинговіших програм російського ОРТ обговорювали вірменську проблему, один із них обережно запитав: “Уявіть собі, що Україна вимагатиме визнати геноцидом дії Росії в 1932-1933 роках!” З’ясувалося, що вони навіть не можуть собі цього уявити…

Ігор Гулик