 У розпал тріумфу помаранчевої влади влітку 2005 року студентка Київського національного університету, в якої в Севастополі вкрали сумку з документами, грішми та мобільним телефоном, звернулася по допомогу в районний відділок міліції.
Там з її української мови довго, тонко й цинічно знущалися: вдавали, ніби не розуміють, вдавалися до масних жартів і, зрозуміло, врешті нічим не допомогли.
У Львові в одній дуже правильній, патріотичній і націоналістичній газеті в рекламному відділі працювала дівчина, яка завжди й усюди говорила лише російською. Інтелектуальні й виховані “нацики” обридливо кривилися та здіймали очі до неба, проте ніколи не робили жодних зауважень дівчині щодо її мови.
Людина без української мови в Галичині “на всю голову” функціональна, на Сході України без російської мови суспільне життя та функціонування як одиниці суспільства просто теоретично неможливе.
Студентка із Запоріжжя добровільно взяла на себе “тортури інквізиції”, а саме: постановила за будь-яких обставин, що б не сталося, протягом року спілкуватися в місті слави запорізьких козаків усюди лише українською. Героїчна дівчина витримала тільки два тижні. Передовсім її зацькувала рідна мати – етнічна українка: “Нє будь ідіоткай!” На вулиці та в інституті, в колі подруг і друзів екстравагантність дівчини вибачали недовго й невдовзі цинічно перейшли до цькування.
У Вінниці або Житомирі на українофона дивляться, як на селянина, в Києві – як на “бандеру”, в Запоріжжі – як на марсіанина, в Донецьку – як на члена “Аль-Каїди”.
Послуговуватися українською на Сході та Півдні – все одно, що ходити вулицею без штанів. Усі сфери життя в цих регіонах (можливо, крім уроків української у школах) функціонують, послуговуючись лише російською. Того сподвижника, який методично поставив би собі за мету десь у бізнесі чи просто на будь-якій роботі спілкуватися тільки українською, швидко піддали б остракізму та випхали зі сфери соціального життя, не говорячи вже про кар’єру.
Сумнозвісний секретар донецької міськради Микола Левченко стверджує, що “російською говорить уся Україна, а українська мова – це антураж і декорація” – і цілковито має рацію. “Ламають комедію” з українською до останньої клітини свого єства російськомовні й російськоментальні політики, в тому числі й етнічні українці, котрі обрали собі “українську” політичну нішу.
Тарас Чорновіл розповідав, що в найбільш проукраїнській політичній силі “Нашій Україні” не набереться й десятка депутатів, які вдома спілкувалися б українською, що вже казати про БЮТ чи, тим паче, регіоналів. Більшість помаранчевих політиків “карьожаться” нелюбою українською (бо так вимагає політичне реноме), і коли обставини змушують переходити на рідну російську, просто відживають і розправляють крила. Українську мову, вигідну перед мікрофоном, у кулуарах або приватному спілкуванні, радісно відкидають у куток як ненависний тісний мундир, який змушує носити нестерпно важка, але водночас дуже фінансово приваблива служба.
Українська потрібна найвищому істеблішменту, і від цього нікуди не подінешся, бо вже й Азаров намагається видати якісь примітивні потуги знання державної.
Ганна Герман розповідала, що пропонувала Януковичу не “мордуватися” українською, а спілкуватися російською: “Вікторе Федоровичу, адже так ми швидше і краще порозуміємося й ефективніше працюватимемо”. “Ну що ви, Ганю, – заперечив прем’єр, – говорімо українською, вона мені дуже подобається”. Варто сказати, що певних успіхів Янукович досягнув. Львівські посадовці, присутні на нараді, присвяченій Євро-2012, зауважили, що Янукович протягом двох годин доволі успішно спілкувався з ними державною. Отже, здійснюється мрія Ющенка “зробити з Януковича українця”. Хоча можуть успішно існувати й такі посадовці високого рангу, які повністю ігнорують українську, як, наприклад, Цушко чи Костусєв.
Те, що більшість наших політиків перед мікрофонами говорить українською, створює ілюзію, ніби Україна достатньою мірою україномовна держава. Також позірна українськість електронних ЗМІ відіграє позитивну роль, хоча без перебільшення 90% центральних теле– і радіожурналістів –російськомовні (крім вихідців із Львова).
Питоме й невикорінне імперське нутро відразу випливає назовні, коли раптом в ефірі стається форс-мажор, і ведучий, думаючи, що його не чують глядачі, спілкується з режисером милою кацапською. Що вже казати про інших журналістів, коли Данило Яневський, який вдає, що в українському націоналізмові може посперечатись із самим Донцовим чи Бандерою, під час секундної паузи в ефірі істеричним криком кричить: “Да замалчітє ви всє!!!”
У позірній українськості все ж є певний позитив, передовсім для сприйняття нас Росією, щоб Путін не думав, ніби Україна “полностью русскоязычная страна, как на Востоке, так и на Западе”.
Українська мова в Україні в катастрофічному занепаді. І про яку рівність мов чи нульовий варіант для російської мови й тих мов, які вона нищила: українську, єврейську, татарську, гагаузьку – можна говорити?
Не зрозуміло, чому вчорашньому гнобителеві надають рівні права з гнобленими. Уявімо собі, що один борець сумо від’їдався за рахунок іншого, посилено тренувався, а інший сидів у підвалі на хлібі й воді. А тепер вони на рівних виходять у ринг, бо демократія вимагає рівності. Ніжному паросткові, який треба інтенсивно плекати й повсякчас на нього хухати, дають такі ж умови розвитку, як бур’янові, який проростає на будь-якому камінні й невпинно тягнеться догори. Звичайно, не секрет, за ким буде перемога в такій “рівній” боротьбі. Як не прикро це визнавати, але українська мова, як інвалід, повинна мати пільги, бо упосліджений не може існувати на рівних умовах із повносправним.
Тяжку форму інвалідності, глибоке каліцтво української мови демонструє Президент Ющенко на уроці у сільській школі, висловлюючи свої загалом щирі та правильні думки українського патріота спотвореною, суржикуватою, зрусифікованою лексикою малоосвіченого сільського бухгалтера.
Ілько Лемко
| 
Главная страница 
