Зала палацу «Україна» зустріла розкладеними на кріслах газетами, брошурами та іконками, офіційним виданням Української православної церкви (МП) «Церковная православная газета», брошурками «Украинская Православная Церковь, 1992—2007. Время возрождения и испытаний», «Чому розкольницькі угруповання в Україні називаються неканонічними. (Історико-канонічний аналіз)» доктора богослов’я архімандрита Олександра (Драбинка) та іконкою Святої Трійці. Про «розкольників» написано українською, щоб їм, «розкольникам», самим доступніше було читати, бо ж в них все там «украінскоє і нєзалєжноє».

І ось розчахнулась завіса, і в усій красі постала апологія украінского православ’я. Сцену прикрашено стрічками в синьо-біло-червоних кольорах (чи то збіг, чи так задумано було), але вже дуже скидалося на російський триколор та кольори коаліції в парламенті. Хоч церква і відокремлена від держави, але на чиєму боці промосковські попи — не треба пояснювати.

Митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел різким, з притиском, голосом виголошував свою вітальну промову російською мовою: мовляв, які ж ми хороші, які ж ми православні, які ж ми патріоти (тут однозначно треба сміятися), які ж ми все-таки канонічні — це лилося нескінченним потоком з вуст агресивного владики. І церкву вони порятували, і в пекло народ український не впав, і канонічність залишилась при них, і — цитую — «Связь с матєрью Русской православной цєрковью нє оборвалась. Ми єсть єйо нєотъємлємая часть». І то вже байдуже цьому святоші, що мать молодша за доньку і що Київ постав задовго до Московії. Він, засліплений своєю «канонічністю», ладен продати, знищити, спопелити все, що стосується українського, він же є войовничим ворогом всього українського в цій, так званій Украінской, Православной Церкві.

Потім на трибуну виліз кабмінівський «патріот» і явний українофоб Д. Табачник. Цей «великий український діяч» виголосив вітальну оду від імени проффесорського Кабінету Міністрів (виявляється, в нас у державі є кишенькова церква Кабінету Міністрів, якій вже слід було б присвоїти ім’я В. Ф. Януковича). «У нас є єдність у діях, поглядах і відновленні правди, — наголошував Табачник. — Уряд підтримував і буде підтримувати канонічне православ’я для виховання українського народу». Кому ж, як не Табачнику, знати, хто і як мусить виховувати український народ, щоб у нього (в українського народу) не залишилось і краплі бажання бути українським та інтелігентним. Бо ж, за висловлюванням цього урядовця, українська інтелігенція слабка і недорозвинута. Він же зазначив, що Украінская Православная Церковь (МП) нараховує понад 11 тисяч парафій і що Кабмін і надалі сприятиме збільшенню парафій «канонічної» церкви (невідомо тільки — чи то грішми, чи то рейдерством, яке більш близьке за духом для урядовців проффесорського Кабміну).

Нарешті виступив митрополит Володимир (Сабодан). І ось предстоятель Української православної церкви, хоч МП, хоч без МП, звертається до своєї пастви доступною мовою, тобто общєнаціональной, тобто мовою, їм усім родной і дорогой, тобто і не мовою зовсім, а язиком, то бішь русскім.

Отакої! А як кричали зі сцени і в усіх тих брошурках і газетах, що оце лежать у мене на колінах, що «ми — українська церква», що «ми — патріоти», що хтось нам ззаду приточив оте МП (Московський патріархат)!

Та хто ж, що вам приточив, коли за увесь урочистий захід — жодного українського слова від духовенства Української православної церкви. Його, те МП (Московський патріархат), ви ж самі, гаспада-батюшки, і не приховуючи, точите. По-фарисейському розповідаючи, як ви в Украінской Православной Церкві використовуєте святу церковнослов’янську мову, бо лише вона, мовляв, придатна для спілкування з Богом, а насправді все вщент, до кореня, зросійщили в церквах. Б’ючи себе в груди, лементуєте, що тільки ви канонічно-справедливі, а водночас найагресивніше поводитесь чи то в Харкові, чи то в Одесі, у Луцьку чи в Мукачевому. Скрізь у цих містах, і в Києві також, кожен зустріне злість і хамство, запитавши про українську церкву у ваших канонічних «святих отців». У місті Славута на Хмельниччині я запитав у канонічного священика Украінской Православной Церкві (МП) про новозбудований храм Української Церкви. Він, осатанівши, плюнув під ноги і пішов геть. У канонічному храмі міста Ладижин на Вінниччині на всю стіну красується свіжонамальована величезна ікона царської сім’ї. Нею замалювали давнішу ікону, якій вже немає місця в цьому старому храмі.

У храмі при Лівадійському палаці по закінченні літургії канонічно співають «Боже, царя храні». У храмі біля Діагностичного центру в Києві на запитання, чи є у вас Біблія українською мовою, відповіли, що вони — «православная церковь, і вся утварь у нас освящєна. Раскольніковскаго, то бішь украінскаго, товара у нас нєт». Ще запитання стосовно того, хто доточив до Украінской Православной Церкві оте (МП), є? А я його маю. Чому не було представників від Украінской Православной Цєркві на вшануванні пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років на Михайлівській площі 24 листопада 2006 року? Чому усі державницькі починання ви ігноруєте? Чому українська мова є, з вашої подачі, непридатною і «позбавленою Божого благословіння», а російська і церковнослов’янська — святими? Чому, займаючись видавничою справою, ви не видаєте книг українською мовою? Чому жоден високоповажний чин Украінской Православной Церкві (МП) на урочистостях з нагоди святкування 15-річчя Харківського Архієрейського Собору так і не сказав жодного слова українською мовою?

Ненависть, оббріхування, фарисейство, наклепи — все це отримає патріотично налаштований українець, звернувшись до отаких отців. І вже зовсім вони сатаніють, коли запитуєш, чому в церкві не звучить українська мова. Мова, нація, держава, українськість — ось основні засади навіть для церкви, яка відокремлена від держави.