 Новітні хрестоносці невтомно і прозоро дотримуються своєї лінії на захист російського духовного та ідеологічного впливу в Україні. Хресні ходи з різних причин стали вже звичайною подією у релігійному житті України. Особливо до них вже мали би звикнути мешканці Києва та Одеси, де діють два основні центри мирянського руху Української Православної Церкви (в єдності з Московським Патріархатом).
В Києві головними організаторами ходів є Союз православних братств і Православне братство Олександра Невського, в Одесі — Союз православних громадян. Учасниками таких ходів часто є старші жіночки, керовані ними діти чи молодь і, звичайно, певна частина чоловіків і священнослужителів, які всім заправляють. Подібні хресні ходи відбуваються з різних причин, але переважно - політичних. Майже завжди вони мають протестний характер, навіть тоді, коли починаються з іншої, побожнішої, теми.
Нещодавно пройшли хресні ходи з нагоди 89-ї річниці загибелі останнього російського царя Миколи ІІ, якого Російська Православна Церква проголосила мучеником-страстотерпцем. Акції проходили під гаслами покаяння за вбивство царської сім’ї. Крім зображень царя, в хресному ході також несли імператорський чорно-жовто-білий прапор, який організатори столичної ходи називають «православним». Головна ідея ходу полягала в тому, що українці мали каятися за вбивство царя. А при нагоді, як в Києві, так і в Одесі, хресну ходу супроводжувала протизахідна, антинатівська, антипомаранчева нота.
Столичні організатори в розісланому прес-релізі чітко розділили політичні сили в Україні на прозахідні (пронатівські, глобалістські) і проросійські, які не дають здійснювати євроантлантичну інтеграцію. Звичайно, їх симпатії на боці других. Вони розуміють, що політична ситуація загострилася, скоро вибори, а тому знову згадують про організацію, якої співзасновниками вони є — «Православний вибір» (про неї детальніше далі).
В Одесі акція відбувалася набагато агресивніше, що є характерною рисою СПГУ і її лідера Валерія Каурова. Пройшовши заявлений раніше в органах влади шлях, вони не зупинилися і вже під чітко антинатівськими гаслами рушили далі, перекривши рух транспорту, до вокзалу, де розташовані кораблі, що беруть участь у навчаннях НАТО. За таку несанкціоновану поведінку В. Каурова оштрафували - чи не вперше за роки провокаційної та антидержавної діяльності. На ньому значною мірою також лежить вина за зрив минулорічних навчань.
Налякана активністю минулорічних антинатівських протестувальників, цього року влада спробувала довести перед світом, що вона готова гарантувати проведення навчань, як також готова мінімізувати акції протесту. Тому цього року Каурову дісталося «на горіхи». Звичайно, що він зумів заробити на цьому дивіденди — в очах своїх однодумців та натхненників з Росії він відразу став «мучеником за Вітчизну, віру, ідею, царя» і т.п. та привернув до себе увагу ЗМІ.
Аналізуючи ці два заходи з одною стартовою темою, можна виокремити кілька ідей, спільних їх рис і відмінностей. Насамперед, необхідно відзначити, що ці кола, які постійно називають себе представниками православної громадськості України, мирянства УПЦ, чітко орієнтовані на підтримку політики нинішньої російської влади з відродження в новій формі великої російської імперії.
«Православные Украины молятся и надеются, что даже в условиях антихристианской глобализации в мире сбудутся пророчества старцев, которые обещали объединение православных народов под скипетром Русского Православного царя, хоть и на «малое время», — йдеться у прес-релізі київської акції, який подаємо мовою оригіналу. Чіткіше сказати важко. Звернемо також увагу читача на те, що організатори виступають від імені всіх православних українців.
Символічно, що навіть братство, співорганізатор заходу, назване не на честь святих української землі, наприклад, Бориса і Гліба, які пролили власну кров, щоби не було братовбивчої війни, а на честь новгородського князя, який, будучи васалом Золотої Орди, воював із західними рицарями. Чим не ідеальний образ для сучасних антизахідників?
Незрозумілою річчю є й ідея каяття перед покійним царем. Чи українців винні в його смерті? Якщо зазирнути в історію, у той час, коли його вбили, у 1918 році в Україні панував гетьманат Павла Скоропадського, при якому біла гвардія почувалася дуже добре. Україна була у стані перманентної війни з більшовиками-царевбивцями. Тому нинішні російські монархісти мали би подякувати нинішній українській владі, як спадкоємниці Скоропадського, за підтримку тодішнього монархічного руху.
Можна зауважити і певний ляпсус у діях організаторів хресних ходів, зокрема лідера Союзу православних братств Валентина Лукіяника, який навіть свій сайт прикрасив царськими трикольорами. Натхненник покаяння перед царською сім’єю на минулих виборах йшов по списку Комуністичної партії (за яку, відповідно, й агітував), яка і є прямим спадкоємцем царевбивць. Політично-партійні орієнтири між київськими і одеськими царевшанувальниками дещо розбігаються.
Кияни ще у 2005 році створили (а зараз – реанімують) всеукраїнське об’єднання «Православний вибір», програмним завданням якого є відстоювання інтересів віруючих УПЦ на виборах. З одного боку, маються на увазі контакти і певні домовленості з партіями, з іншого — вказування виборцям, за кого мають голосувати. Таким чином, засновники цієї організації ніби хотіли стати цілком легальними посередниками у відносинах політиків з УПЦ (що їм частково вдалося раніше). Але ця позиція не передбачає чіткої орієнтації на певну політичну силу, що на самих виборах є мало ефективним для її лідерів.
Одеські захисники «єдіного отєчєства» (ще одна з назв їх організації і їх сайту) надають перевагу чіткій орієнтації на одну політсилу (правда, не без відкладення яєць і в інший партійний кошик-список). Спочатку такою одною була Партія регіонів, у 2005-2006 році вони вже йшли у блоці з Наталею Вітренко. Така відмінність навіть була причиною конфлікту між киянами і одеситами восени 2005 року — тоді вони працювали на різні політичні сили.
Сьогодні, попри існуючі відмінності у тактиці, вони вже доповнюють один одного, розуміючи, що ворожість ні одній стороні ні в політичному, ні у церковному плані не є корисною.
Інша відмінність стосується саме тактики дій. Організатори київського хресного ходу схильні до більш мирних акцій, без надто уразливих словоформ. Вони акцентують увагу на первісній меті ходи, але не забувають про політичні сучасні реалії. Здається, для них важливий сам хресний хід як такий, як певне пропагування своїх поглядів - звичайно не без власного піару.
Натомість, одеські громадяни своєю активністю, навіть агресивністю, в першу чергу хочуть привернути увагу до себе, до своєї кардинальної позиції.
Важливою частиною їх піару є збір і представлення інформації про себе у різних ЗМІ після проведення акції. Можливо, таким чином вони набивають собі політичну ціну перед спонсорами, представляючи себе дійсно вагомою громадською силою, що здатна діяти у різних куточках України і збирати значні кількості затятих послідовників. Але така відверто промосковська і надто агресивна політика не всім подобається навіть в рідній УПЦ.
Зокрема, коли нещодавно Московська Патріархія відзначила орденом діяльність Каурова, то в середовищі УПЦ багато хто сприйняв це з прикрістю. Звучала навіть думка, що в Москві мали би радитися з керівництвом УПЦ, чи така публічна відзнака не зашкодить становищу Церкви в Україні. Бо на тлі звинувачення УПЦ в цілому у промосковності, такі діячі, їх заклики і підтримка з Москви лише сприяють навішуванню таких ярликів.
Отже, не дивлячись на певні відмінності, керівники ряду прицерковних організацій (Союз православних братств, Союз православних громадян, Православне братство Олександра Невського та ін.) чітко і вже тривалий час дотримуються лінії, скерованої на захист російського духовного та ідеологічного впливу в Україні. Все це подається як позиція всіх православних українців, або хоча би тих, які належать до УПЦ. Залишається згадати про один немаловажний момент — а що на це каже церковне керівництво? Воно, особливо вище, вже навчилося не напряму висловлювати свої погляди і зацікавлення. Зазначимо лише, що в Києві хресні ходи майже завжди починаються з Києво-Печерської лаври, їх благословляє як не Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир (як було з цьогорічним процарським хресним ходом) чи настоятель Лаври архиєпископ Павел (який благословляв антипомаранчеві хресні ходи у 2004 році), то хтось з лаврських священиків. А одеські члени СПГ мають не лише постійне благословення від місцевого митрополита Агафангела (чим регулярно хваляться), а й символічне благословення з Москви у формі відзнаки (ордена) для лідера СПГУ.
Тарас Антошевський
| 
Главная страница 
