На переконання цього, здебільшого російськомовного люду, з-за морського виднокола знову забовваніла загроза агресії, отже, слід дати “окупантам” належну й, може, не зовсім адекватну відсіч. Останнє – про налаштування антинатовської тусовки, яка заповзялася відпочивати дещо незвичним робом і наразі лише поблизу Морського вокзалу Одеси.

Утім для цих бідолах тривале вистоювання в очікуванні з моря погоди, періодичне скандування не надто втямливих гасел і обов’язковий дармовий харч перетворилися на звичний триб життя, шанс вижити, розвіяти побутову нудьгу, опинившись, на їхнє ж переконання, в епіцентрі світових подій. Із часом той епіцентр уже давно емігрував деінде, але психостереотип, укладений у голови войовничих “антиєвроатлантичноінтегралістів”, на біду, живучий і спонукає їх до таборового життя, як мандрівних циган.

Не слід дивуватися прихильникам Вітренко. Вона просто зуміла консолідувати жменю спільноти, котрій збридилося нудне й безпросвітне життя порядних бабусь, наповнене внуками, памперсами, молочними сумішами та рештою щоденних клопотів. Вона просто відживила в їхній пам’яті добрі деньки давно минулої юності, пригадала тодішні мелодії та напівзабуті свята. І зробила ці речі предметами великого партійного бізнесу, які можна викладати на прилавок своєї ятки, щойно в Україні запахне виборами. А оскільки запах той доволі стійкий, то й справа підприємливої “Натахи” процвітає.

Мені не шкода її людей – зрештою, вони обрали собі комфортне, на їхні мірки, життя і завдають клопотів лише правоохоронцям, які змушені нудьгувати під Морським вокзалом, охороняючи навіжених. Мені не шкода загумінкових “політиканів”, які радше є гендлярами на суєтному торговиську ідей. А що вимагати від перекупок, окрім істерик і лайки?

Мені шкода діячів більшого штибу, які, закотивши під лоба очі, всерйоз розважають про “неготовність” чи “готовність” України поповнити лави Північноатлантичного альянсу. Найвагомішим аргументом цих розмов є кивок у бік Морського вокзалу Одеси. Це абсурд, бо таким макаром можна пояснювати будь-що, посилаючись на кількість недужих у палатах Олександрівки, вдаючись до міркувань з приводу гендерної нерівності в будинку перестарілих і таке інше. Чи не опускають ці авторитети саму ідею до рівня базарних перепалок?

Поважний генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер, коментуючи перспективи Києва приєднатися до Альянсу, теж не уникнув схожої силогічної пастки. “Я знаю, що в Україні, безумовно, є люди, які критично ставляться до ідеї членства в Північноатлантичному союзі… НАТО – це не товар, не пральний порошок, наприклад. Ми не йдемо в Україну, щоб “продати” себе”.

Але ж “люди, які критично ставляться до НАТО”, є і в країнах Альянсу. Можливо, їх навіть більше, ніж в Україні, можливо, вони значно агресивніші, ніж прихильники ПСПУ. Особливо, коли терпець від трагічних телевізійних повідомлень з Афганістану переходить усіляку межу. Та чи радикально корегують ці антинатовці політику власних держав? Чи сприймають їх серйозно в тамтешніх парламентах і урядах?

Безумовно, ні НАТО, ні ЄС, ні СОТ – не пральні порошки. Це товар іншого ґатунку, і тому, пропонуючи його, не варто зважати на покупців, яким він не по кишені.

Ігор Гулик