У політиці сприйняття реальності часто більш важливе – і більш небезпечне – ніж сама реальність. Це, вірогідно, стосується усіх культур і цивілізацій, але особливо арабського світу. Незалежно від того, наскільки доброзичливою є певна політика, або наскільки добрими є наміри того, хто її здійснює, вона ніколи не буде сприйматись такою, якою вона є. Скоріше, справедливо чи ні, вона буде розглядатись з великою мірою переобтяженої історичним багажем точки зору. Поки НАТО не розв’яже цю ситуацію і не подолає свій негативний образ на Близькому Сході, Альянс має дуже малі шанси відіграти конструктивну роль у цьому регіоні.
Попри те, що НАТО є новачком на переповненій політичній арені арабського світу і Близького Сходу, вона вже має погану репутацію. Це не результат зробленого Альянсом у регіоні, бо він ще нічого не встиг зробити. Це скоріше віддзеркалення переважного ставлення в арабському світі, яке само випливає з арабського історичного досвіду і передусім з історичних трагедій. Внаслідок цього судження щодо політики і завдань Альянсу на Близькому Сході вже зроблене наперед і можливість конструктивної ролі НАТО в цьому регіоні майже не розглядається арабською громадськістю.
Зусилля НАТО з налагодження зв’язків з регіоном ширшого Близького Сходу, як і будь-який інший проект в арабському світі, не будуть успішними або серйозними, доки Альянс не знайде час і ресурси для оцінки свого існуючого образу і для створення кращого. Для розуміння труднощів, з якими НАТО вірогідно матиме справу, здійснюючи свою громадську дипломатію у майбутньому, потрібно сприйняти арабську ментальність, глибоко укорінені переконання арабів й історичну спадщину.
Представники сучасної еліти арабського світу, державної служби, бізнесу чи політики, здебільшого схожі на мене, тобто, це чоловіки, мусульмани і народжені на початку 50-х років. Наше сприйняття НАТО формувалось під впливом політичного середовища, в якому ми росли, та подій, які сталися з нами самими. Немає сумніву в тому, що образ НАТО, з яким ми виросли, був негативний. У кращому разі нам було байдуже. У гіршому - ми були стурбовані. Це пов’язано з низкою регіональних чинників, а також з поширеними поглядами того часу на характер і завдання Альянсу.
В очах арабської громадськості НАТО не ідентифікується окремо від західних держав і країн, які створили Альянс, і які є його членами. Отже, образ Альянсу формувався через ставлення до подій в арабському світі, в яких брали участь основні члени НАТО. Це і французьке колоніальне правління, особливо алжирська війна; втручання Італії в арабській північній Африці; окупація Великою Британією регіону Перської затоки і контроль над ним; і на перший погляд необмежена та непохитна підтримка Ізраїлю Сполученими Штатами. Справді, справедливо, чи ні, але пряма і опосередкована „підтримка” з боку НАТО усе ще вважається головною причиною швидкої перемоги Ізраїлю і приниження арабів у війні 1967 року.
Ще одним чинником негативного образу НАТО на Близькому Сході є членство Туреччини в Альянсі. Хоча Туреччина є в основному мусульманською країною і простягнулася від Європи до Близького Сходу, членство Туреччини в Альянсі не допомагає поліпшити образ НАТО в очах арабів. Цьому є дві причини. По-перше, попри те, що більшість мешканців країни є мусульманами, Туреччина є непохитно світською державою. По-друге, як спадкоємиця Оттоманської імперії, Туреччина має власну імперську спадщину на Близькому Сході, яка їй не допомагає.
Під час холодної війни різні політичні рухи та ідеології, що домінували на арабській політичній сцені, відіграли особливо велику роль у погіршенні образу НАТО серед арабів. Арабський націоналістичний рух, арабський соціалістичний рух, лівацькі й комуністичні групи, ісламістські групи – усі ці політичні сили були і є природно ворожими до Заходу, а відповідно і до НАТО. До того ж більшість цих груп симпатизували партнеру і супернику НАТО зі Сходу – Варшавському пакту. Хоча НАТО завжди була і політичною, і військовою організацією, її стереотипний образ часів холодної війни – чи то на Заході, чи на Сході – головним чином був пов’язаний з військовим боком Альянсу. Навіть попри те, що Альянс традиційно діяв лише в чітко визначених межах євроатлантичного регіону, араби мали тенденцію дивитись на НАТО, як на потужний, агресивний альянс, що діє заради політичних інтересів і безпеки Заходу. Фактично обґрунтовано чи ні, НАТО у недалекому минулому вважалась імперіалістичним клубом колонізаторів.
Альянсу не було потреби боротись зі своїм негативним образом за часів холодної війни, тому НАТО нічого не робила для того, щоб подати себе в іншому світлі, і цей негативний образ закріпився. Сьогодні, коли НАТО прагне співпраці з Близьким Сходом і шукає для себе конструктивну роль, вона повинна звернутись до глибоко укорінених ставлень і застарілих упереджень широких кіл арабської громадськості. Справді, розуміючи таку ситуацію, Альянс визначив громадську дипломатію пріоритетною сферою у своїх відносинах з арабським світом. Таким чином, НАТО офіційно прагне добитись кращого розуміння своєї трансформації і поточної політики, сприяти взаємному розумінню і розвіяти усі хибні уявлення про Альянс. Для того щоб така стратегія принесла плоди, вона повинна зважати на ряд чинників та вимог, включно з представленими нижче.
Спочатку НАТО повинна презентувати себе як самостійну дійову особу в сфері безпеки, тобто, як організацію, де стратегія і політика розробляються і ухвалюються колективно за участю усіх членів Альянсу, на противагу альянсам, в яких домінують їх найпотужніші члени. Це важливо насамперед для того, щоб Альянс міг диференціюватись у розумінні арабів від тих його членів, які відіграли важливу роль в історії Близького Сходу, зокрема від США. Це непросте завдання, бо арабська громадськість має природну підозрілість і вірить в теорії змови. Але не тільки араби мають схильність розглядати НАТО як альянс, в якому домінують США і який є засобом досягнення стратегічних цілей США. Такі погляди дуже поширені навіть у деяких країнах-членах НАТО.
Найкращий спосіб, в який НАТО може подолати упередження, це демонстрація того, що в її новому прагненні взяти участь у подіях на Близькому Сході і в арабському світі є щось корисне для цих країн і народів. Це можливо, якщо Альянс презентує свою стратегію розбудови мостів у сенсі вироблення спільної політики і реального партнерства між західним і арабським світами з метою реагування на зміни в глобальному середовищі безпеки, які сталися по закінченні холодної війни, а особливо, на загрози безпеці міжнародного товариства, які постали перед ним після 11 вересня. Таким чином, НАТО повинна відкрито і публічно запропонувати взаємний діалог і співпрацю, а не просто переслідувати свої інтереси і безпеку. Для цього НАТО повинна чітко вказати на те, що участь в ініціативах, які Альянс пропонує в сфері партнерства, залежить виключно від волі відповідних держав, а також повинна продемонструвати переваги партнерства.
Щодо демонстрації переваг партнерства, це легше сказати, ніж зробити. Хоча десять членів Ліги арабських держав уже приєдналися або до Середземноморського діалогу, або до Стамбульської ініціативи співпраці, двох програм співробітництва НАТО, зосереджених на цій частині світу, кінцеві цілі і завдання поки що скромної участі НАТО в справах цього регіону не знайшли розуміння. Як арабські еліти, так і широкі кола громадськості не дуже розуміють такі терміни, як „діалог”, „ініціатива” та „партнерство” і міркують над тим, що вони принесуть у практичному і політичному сенсі. Чи НАТО здатна і готова відіграти ефективну роль у розв’язанні регіональних проблем? Чи прагнутиме НАТО стати нейтральним арбітром у палестинсько-ізраїльському конфлікті? Чи прагнутиме НАТО взяти на себе дипломатичну роль, подібну до ролі Європейського Союзу у зв’язку із звинуваченнями Ірану в здійсненні ядерної програми? Багато хто підозрює, що НАТО ще повинна продумати свою політику стосовно цього регіону і розібратись з тим, як цей регіон вписується у загальну стратегію Альянсу.
Інша сфера нерозуміння – це характер зв’язку між ініціативами НАТО і стратегією стосовно Близького Сходу, з одного боку, й ініціативою США щодо розширеного Близького Сходу та двосторонніх зобов’язань США в сфері безпеки і оборони щодо окремих країн, з іншого. Чотири країни-члени Ради співробітництва країн Перської затоки, які приєднались до Стамбульської ініціативи співпраці після її започаткування у червні 2004 року – Бахрейн, Кувейт, Катар і Об’єднані Арабські Емірати – вже мають широкомасштабні інституціоналізовані домовленості щодо співпраці у сфері безпеки і оборони зі Сполученими Штатами. Більше того, ці домовленості стосуються багатьох сфер, які також окреслені в ініціативах партнерства НАТО, зокрема боротьба з тероризмом; боротьба з розповсюдженням зброї масового знищення; допомога в сферах оборонного планування, військової підготовки і навчань; безпеки кордонів; цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій.
Хоча НАТО потрібно розвивати і демонструвати свою ідентичність в арабському світі, країни, які мають відносини зі Сполученими Штатами, також потребують запевнення в тому, що між їхніми майбутніми зобов’язаннями перед НАТО і їхніми поточними зобов’язаннями перед США суперечностей чи конфлікту не буде. Тут Вашингтон повинен взяти ініціативу на себе і однозначно вказати на те, що він підтримує ініціативи НАТО і що участь у програмах НАТО доповнює участь у програмах США як двосторонніх, так і багатосторонніх.
Виробляючи політику стосовно того, що Альянс неточно називає „розширеним Близьким Сходом”, НАТО може і повинна стати набагато точнішою. В реальності такого регіону не існує. Скоріше, Близький Схід – це низка субрегіонів, кожен з яких має свої специфічні потреби у сфері безпеки, політичні міркування та соціально-економічні риси. Наприклад, контакти НАТО з країнами арабської Північної Африки не обов’язково мають співвідноситись з країнами Перської затоки і Аравійського півострова, чи решти арабського світу. Кожен субрегіон потребує свого підходу, пристосованого до специфічних умов, які в ньому превалюють. Отже, НАТО варто розробити ряд субрегіональних підходів на основі більш тонкого розуміння ситуацій на місцях, що сприятиме розвитку практичної співпраці відповідно до основних потреб.
В очах арабської громадськості НАТО не ідентифікується окремо від західних держав, які створили Альянс навіть попри те, що образ НАТО є загалом негативним, ситуацію ще можна змінити. Це, з одного боку, викликано тим, що рівень обізнаності з Альянсом залишається низьким і, з іншого боку, тим, що НАТО здатна презентувати себе як організація, яка має історію підтримки мусульманських країн. Хоча Альянсу знадобилося занадто багато часу для того, щоб втрутитись і припинити кровопролиття в колишній Югославії, з 1995 року він відіграє важливу роль у захисті життів та інтересів мусульман в Боснії та Герцеговині, Косові і колишній Югославській Республіці Македонія. Більше того, починаючи з 2003 року, Альянс відіграє дедалі більш значну роль в операціях зі стабілізації в Афганістані, що очевидно приносить велику користь мусульманському населенню цієї країни.
Зважаючи на обмежені ресурси, НАТО не може сподіватись на те, що їй вдасться успішно інформувати і рекламувати свої нові регіональні ініціативи серед усіх секторів арабської громадської думки. Тому вона повинна спрямувати свої зусилля у сфері громадської дипломатії. Альянсу треба буде вибирати чи зосередитись на елітах, чи намагатись інформувати і впливати на широку громадську думку. Хоча обидва підходи не виключають один одного, вони потребують різної тактики. Зосередитись на перших, без сумніву, легше, і це вірогідно принесе більш відчутні результати. Але зрештою, НАТО повинна також піклуватись про свій образ в очах широкої громадськості.

Мустафа Алані,
старший радник і директор програми вивчення питань безпеки і тероризму в Науково-дослідному центрі країн Перської затоки в Дубаї.
(По матеріалам nato.int).